Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

Етнокультурна відмінність виявлялася до певної міри чітко й однозначно, коли малоросам доводилося оцінювати порівняно підприємливіших великоросів. Поселяючись на вже обжитих територіях Слобожанщини, ті в мисленні українських селян поставали людьми іншої вдачі. Тому сприймали їхні світоглядні цінності упереджено, а соціальну поведінку та господарський хист — з недовірою й підозрою. «Де двор — там вор, а де нема — там він найма», — говорили селяни про сусідів-росіян, «провину» яких помічали насамперед у тому, що ті віддавали перевагу промислам чи дрібному підприємництву перед землеробством[84].

Подібні оцінки мали місце і щодо регіональних груп чи навіть окремих родин. Траплялося, що, прагнучи йти в ногу з часом, частина колишніх козаків Полтавщини так втягувалася в торгівлю, що й землі свої проторговувала. Блукаючи в пошуках заробітків південними губерніями та Слобожанщиною, такі «перевертні» не лише «не набиралися розуму», а й зовсім розучувалися працювати на землі. У розумінні своїх же односельців, тобто тих, що трималися традиційних форм господарювання, «торгівля наклала на них огидне тавро»[85].

В умовах формування нових уявлень про себе та своє місце в сучасному світі в українських селян з’являлися деякі інновації в побуті. Так, парубки дедалі частіше витрачали останню копійчину на «панське вбрання». Те, у чому їхні батьки вбачали нерозсудливість і марнотратство, а чиновники — розбещеність та шалапутство, деякі юнаки й дівчата вважали виявом шляхетності й своєрідної культурності. Ця тенденція свідчила про їхнє бажання не задовольнятися тим, чого цілком достатньо було старшим поколінням. Утім, вона не була стійкою. З досягненням зрілого віку потяг селян до сучасної моди, зокрема й хизування одягом, поволі слабшав, розчиняючись у всюдисущому й поки що майже всесильному етнокультурному традиціоналізмі.

Отже, збереження основ звичного устрою, особливо домашнього, родинно-господарського характеру, не спонукало хліборобів по-модерному замислюватися над цінністю того етнокультурного середовища, до якого вони належали. Тобто «почуття національної ідентичності... ще не проникло у глиб мас сільського населення», його поява була явищем фрагментарним[86].

Однак, успадковуючи зразки панівних у поколіннях манер соціальних практик, люди «від плуга» об’єктивно виконували таку історичну місію. Водночас в умовах активізації модернізаційних впливів українське село дедалі частіше потрапляло в поле зору науковців і публіцистів, які зосереджували свої погляди на тих характерологічних рисах «мужицької нації», що відносно легко сприймалися на буденному рівні. На початку XX ст. ще донедавна єдиних і нероздільних простих мужиків упізнавали вже як «бідняків», «багачів», «злидарів» і «куркулів», тих, що чинять добро і шкоду, турботливих та пияків, господарів і робітників.

При цьому для абсолютної більшості сучасників селянство залишалося й надалі незбагненним, позаяк його «націоналізм» у цілому зберігав достатньо чітко виражену антимодернізаційну, точніше промонархічну, спрямованість.

Відомі деякі факти, датовані ще початком 1860-х рр. Коли 1862 р. київський цивільний губернатор М. Гессе об’їжджав підпорядковану йому територію з метою переконати селян у потребі складання уставних грамот, мав біля себе чиновника, який повторював його промови «малоросійською» й роздавав потім друковані примірники цього тексту волосним старшинам. Імовірно також переважна частина тих, котрі позиціонували себе українофілами, прагнули поширювати грамотність серед сільського простолюду українською мовою. А імперський міністр внутрішніх справ П. Валуєв вважав, що після звільнення селян із кріпосної залежності на перший план висувається проблема ліквідації неписьменності. В офіційному листуванні з Олександром II він натякав на потребу вирішення питання, гострота якого ставала дедалі відчутнішою. Кажучи сучасною мовою, потрібно було щось робити з невизначеністю національної ідентичності численного селянства підросійської України. Наступного року «безпроблемне питання» буде вирішене в радикальний спосіб.

Водночас (навіть 1905 р.), коли прихильники запровадження української мови в початковій школі вказували, що низький рівень грамотності селян пов’язаний із потребою навчання рідною мовою, влада їм відповідала, що це пояснюється передусім дворічним терміном навчанням. Таке розуміння абсолютно не впливало на реальний стан справ. За кілька десятиліть, які розділяли скасування кріпацтва від революційних подій початку XX ст., російська влада так і не спромоглася виправити становище.

Історики, які прагнуть до правдивого висвітлення проблеми ідентичності, асиміляції, етнокультурної самобутності українського селянства, у цілому справедливо вказують як на особливості та відмінності цієї спільноти, так і «низький асиміляційний бар’єр». Щоправда, мало уваги приділяють аналізові цих відмінних ознак. Такі однобічні підходи, що були притаманні радянській («інтернаціональній») історіографії, превалюють, на жаль, і в численних новітніх працях. Скажімо, культурологічна парадигма, що віднедавна набула популярності у студіях, спонукає до виявлення і прояснення спільних властивостей, притаманних традиційному селянству. Тому етнічні (точніше, етноментальні) характеристики дослідники простежують, як правило, або епізодично, або взагалі не звертають на них уваги.

Щодо посткріпосного селянства, за лінгвістичними особливостями якого інколи справді важко визначити, де «закінчувалися малороси і починалися великороси чи білоруси», то не варто ігнорувати двох обставин. По-перше, тривале перебування всіх трьох традиційних етнічних хліборобських культур під патронатом Російської держави, що суттєво впливало на трансформацію їхньої ідентичності в умовах формування модерного суспільства. По-друге, наукове з’ясування реального потенціалу асиміляції, а також згадуваних меж цього процесу. Російські історики, зокрема й такий визнаний фахівець з проблем історичної ідентичності, як О. Міллер, полюбляють акцентувати увагу на «майже добровільному», багатосоттисячному переходу українців у лоно російської етнокультури, однак чи не завжди обходять факт досить масового змалоросійщення численних етнічних груп, що мешкали на теренах Наддніпрянщини. Не кажучи вже про побутування українських говірок у регіонах, які в історіографії давно отримали великоросійську прописку (місто Севастополь та ін.). При цьому не пропустять нагоди зайвий раз поскаржитися на відсталість соціально-економічного розвитку Росії порівняно з провідними європейськими державами, що начебто не дало змоги логічно завершити процес русифікації. На наш погляд, постійне апелювання до відсутності залізничної мережі, відсталості промисловості, слабкої урбанізації насамперед підтверджує особливості модернізаційних процесів у суспільстві, та аж ніяк не є ключовою обставиною краху імперських планів. Для порівняння, наскільки б непереконливо виглядало твердження на кшталт: через ліквідацію Гетьманщини у XVIII ст. «національне відродження» в Україні історично запізнювалося.

Радикальний вихід для науковців з окресленого стану вбачаємо у включенні до пізнавального багажу внутрішнього світу (культури, ментальності, світу уявлень) хліборобської верстви. Соціоментальний (у розумінні синтезу усвідомлювано-практичного й приховано-стереотипного) підхід дає змогу визначити низку базових характеристик цієї самобутньої спільноти й передусім відповісти на питання історичності її внутрішньої автентичності. Адже ігнорувати сприйняття та ставлення самих хліборобів до подій, явищ, процесів, що відбувалися в їхньому житті, задовольнятися констатаціями на кшталт «прихильність селянина до його „української“ землі не варто міфологізувати», «місто в період, що