Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

його розглядаємо, просто не створювало достатньо робочих місць, які могли бути зайняті вихідцями з села», — це означає невиправдано спрощувати проблему, наперед прирікати себе на упередженість у її осмисленні. Тим паче важливо це робити, позаяк суто позитивістський підхід, опора на статистику не завжди точно забезпечують наближення до правдивого відображення минувшини, а нерідко використовуються для навмисної фальсифікації. Окрім того, долучення прихованого підґрунтя до творення дискурсу покликане істотно підважити авторитетність погляду на історію українського селянства як на виключно результат російсько-польського змагання, що виявлялося в політичній, соціально-економічній, культурній сферах. Перетворити рільників з об’єкта на суб’єкт власної історії — такий вихід вбачається для вдосконалення й оптимізації подальших наукових пошуків.

Насамкінець — щодо стереотипу «українського зрадництва» як стійкого імперативу імперського мислення політичних росіян. Його походження та сутність є цілком зрозумілими в контексті знань про їхню національну (великодержавну) свідомість, самобутній процес її формування. Вписавши свого часу українців як етнос (народ) в орбіту своєї ідентичності, вони стали довічними заручниками своїх уявлень, відтак приречені хворобливо реагувати на будь-який вияв їхнього національного пробудження та ствердження.

Інтелігенція в контексті «осучаснення» суспільної свідомості: між владою та народом, між «малоросійством» та «українством» (І. Монолатій)

У нинішній громадській думці поняття інтелігенції набуло широкого соціологічного трактування. Під ним розуміють ледь не всіх, хто «має освіту», «переважно працює розумово», «продукує культурні цінності» тощо. Такі уявлення складаються у людей тоді, коли їм пропонують замислитися над тим, кого б вони назвали інтелігенцією. Однак ще століття тому такого поширеного погляду на інтелігенцію в Україні ми б не зустріли. У російсько-імперський період української історії (фактично все XVIII, XIX і початок XX ст.), а тим паче раніше, взагалі було важко уявити, що існує чимала кількість людей, які живуть за рахунок інтелектуальної праць У зв’язку з цим Історикам варто б з’ясувати, що це поняття має, так би мовити, свою «культуру вжитку», залежно від епохи, місця й обставин.

Учені давно намагалися з’ясувати процес епохальних змін значення слова «інтелігенція». Наразі відомо, що античні автори  вживали це поняття для характеристики людського самопізнання, що виявлялося у внутрішніх розумових операціях і переживаннях людини. Середньовічні мислителі надали йому релігійного змісту (воно передбачало пізнання Бога). В епоху Реформації та Просвітництва до нього було внесено гуманістичний сенс і водночас ознаку причетності до Божественного розуму. Завершення цієї тенденції сучасні філософи вбачають в ідеях німецьких класиків (І. Канта, Г. Гегеля), які розуміли інтелігентність як властивість людської свідомості, що пізнає, осягає світ, а також як особливий стан «теоретичного духу», що досяг свого самоусвідомлення[87].

Лише в XIX ст. поняття «інтелігенція» стало використовуватися на позначення особливої соціальної групи. Привнесення в це поняття соціологічного змісту і використання його для найменування соціального прошарку, що охоплює освічених людей, відбулося у 1830—1840-х рр. Причому в Російській імперії фактично відразу ж склалася традиція називати інтелігенцією «передових людей, що прагнули ставити свої інтелектуальні здібності на служіння суспільству, суспільному благу, стурбованих долею народу та вітчизни». Тобто, щоб бути інтелігентом, було мало формального здобуття освіти. Тогочасного інтелігента шанували та пізнавали за ознаками великого інтелекту, високої моральності, шляхетності й такої собі жертовності на благо інших, як правило, знедолених верств.

Аналогічно до ситуації в усій Російській імперії, в Україні поняття «інтелігенція» набуло свого соціокультурного значення (для позначення конкретного кола людей та їхньої культурної місії) і ввійшло в суспільний ужиток у другій половині XIX — на початку XX ст. Фактично відтоді верства, яку позначало це слово, стала предметом наукової (і не тільки) критики для багатьох суспільствознавців і природно породила велике розмаїття думок про неї. Основним недоліком, який часто можна спостерігати в ініціаторів полеміки щодо визначення поняття «інтелігенція» на сучасному етапі, є те, що кожен із них користується виключно своїми (власне, нинішніми) уявленнями про нього. Тим самим порушується принцип історизму як такий. Позаяк у нашій книзі йдеться фактично про українську інтелігенцію другої половини XIX — початку XX ст., ми будемо послуговуватися тим значенням «інтелігенції», яке воно мало в зазначений період.

Отже, чому раптом слово «інтелігенція», яке означало певні інтелектуальні процедури, стало соціальною назвою[88] для окремої верстви населення? Цілком імовірно, тому, що саме ця верства мала найхарактернішу свою ознаку — професію «думання». Також тому, що вона стала досить помітним чинником суспільного життя. Надто яскраво це було видно на тлі бюрократичної системи Російської імперії, яка намагалася мавпувати Європу в питаннях модернізації економіки й соціальних інститутів, але не мала відповідних інтелектуальних сил. Цікаво, що російський уряд (через свою консервативність) прагнув перетворити будь-яку мислячу людину радше на бюрократа, ніж на вільнодумного громадянина. І саме тому «інтелігенція» стала для нього чужою силою не просто номінально, а й унаслідок її «світоглядної непевності».

Фактично ж «перші» представники інтелігенції в Російській імперії були змушені (або й свідомо намагалися) протиставляти себе панівному режимові. Відомий львівський історик Я. Грицак пропонує розглядати стосунки інтелігенції та влади у вигляді відношення планет до Сонця, де найближча і найдальша орбіти позначають мінімальну й максимальну відчуженість освіченої людини від влади. Змальовуючи «ідеальний тип» українського інтелігента періоду, який ми розглядаємо, вчений доходить висновку, що українським інтелектуалам випадало бути й на найбільш віддаленій орбіті від влади (цьому прикметно відповідає російський тип інтелігента, борця за «всезагальне добро», здатного до крайнощів і самопожертви), і на мінімально віддаленій (що передбачало типове поводження німецького інтелігента-бюрократа — такого собі освіченого бюргера, майже не критичного до влади). Історик слушно зауважив, що англосаксонський і французький тип інтелігента, який «рівно віддалявся» і від влади, і від народу, був радше мрією українського інтелігента, ніж реальністю. Зрештою, дослідник оригінально помічає головну суперечливість ужитті останнього: «Ситуація українського інтелектуала виглядала так, що він був бюрократом від дев’ятої ранку до шостої вечора та революціонером від шостої вечора до дев’ятої ранку»[89]. Звідси й така притаманна рубежу XIX — XX ст. велика амплітуда коливань у настроях української інтелігенції (від жертовної звитяги до апатичної зневіри). Протиставлення владі інтелігенції здійснювалося або у відвертій формі (тут можна згадати ще й декабристів), або ж, що було частіше, через конспіративну діяльність (етнографічні, просвітницькі та менш лояльні «ходіння в народ»).

Тобто на другу половину XIX ст. до образу інтелігента в Російській імперії входили такі ознаки: висока освіченість, інтелект і моральність, шляхетність і жертовність у поводженні, праця на благо народу, незважаючи на її суперечливість щодо урядових приписів. Певна річ, різна за етнічним походженням інтелігенція працювала кожна на свій «народ»,