Читати книгу - "Келен, Yevhenii Nahornyi"

— Ми будемо готові, — сказав він Раді. — Але я хочу спробувати мирний шлях. Війна вже забрала забагато.

Кров’яні Скелі стали притулком для біженців із Бексти та інших рас, зміцнюючи статус королівства як землі рівності. Свято Дня Свободи показало, що Келен і його народ здатні боротися з несправедливістю. Але тінь рабства в Кразґарі та невизначеність політики Бексти нагадували, що мир крихкий. Келен, стоячи поруч із Лією на площі, де гудів фестиваль, відчував гордість, але й відповідальність.

— Ми побудували щось велике, Ліє, — сказав він, дивлячись на радісний натовп. — Але нам ще багато треба захистити.

— Ми впораємося, тату, — відповіла Лія, стискаючи його руку. — Разом.

Кров’яні Скелі, осяяні магічними ліхтарями, залишалися серцем королівства Келена, де люди, гноми, ельфи й скелети жили в гармонії під покровом Дезаса. Перемога над Волдебією, свято Дня Свободи та притулок для біженців зміцнили репутацію Келена як справедливого правителя. Але нові виклики з Бексти змусили його готуватися до можливої війни, а турбота про Лію, яка дедалі більше занурювалася в навчання, спонукала його вирушити з нею до королівства темних ельфів. У цей час бог Дезас знову з’явився, принісши благословення та книгу заповідей, які мали визначити майбутнє королівства.

Незабаром після свята Дня Свободи до Кров’яних Скель прибув посланець із Бексти з листом від нової хунти. Вони погоджувалися на переговори, але за однієї умови: Келен мав видати всіх біженців, які втекли від їхнього “правосуддя”, включаючи лорда Варіса та гномів із Дурґалона. Келен, стоячи в тронній залі, прочитав лист і відчув, як у ньому закипає гнів.

— Вони називають це правосуддям? — сказав він Сорену, кинувши пергамент на стіл. — Ці люди шукали захисту, і я не віддам їх на страту.

Сорен кивнув, його рука стиснула руків’я меча.
— Це означає кінець торгівлі з Бекстою. Але чи витримаємо ми?

— Ми витримаємо, — відповів Келен. — Наші ринки процвітають завдяки Норалісу, Ільварісу та Кразґару. Бекста не має над нами влади.

Торгівля з Бекстою припинилася повністю. Хунта, розлючена відмовою Келена, закрила кордони, але Кров’яні Скелі цього майже не відчули. Завдяки запасам кривавого обсидіану, торгівлі спеціями з Норалісом і зброєю від орків економіка залишалася стабільною. Тарвін, купець із Крейвуда, швидко переналаштував торгові маршрути, імпортуючи тканини з Ільваріса та зерно з Ріверхолда.

Військова Рада, до якої входили Сорен, Зарґот, Велар і Торґрін, зібралася, щоб обговорити загрозу з Бексти. Зарґот, дракон, прогримів:
— Якщо хунта наважиться напасти, мій вогонь спалить їхні війська!

— Але ми не чекатимемо нападу, — відповів Келен. — Ми зміцнимо кордони.

Рада наказала звести укріплення вздовж кордону з Бекстою: кам’яні стіни, посилені магічними бар’єрами магів-скелетів, і сторожові вежі, де чергували змішані загони скелетів і живих воїнів. Келен розподілив 50 000 скелетів і 10 000 магів для охорони кордону, залишивши решту армії в резерві в Кров’яних Скелях і Астароні. Гноми з Дурґалона допомогли побудувати укріплення, використовуючи свій досвід у гірничій справі, а Зарґот регулярно патрулював кордон із неба.

— Нехай Бекста спробує, — сказав Торґрін, оглядаючи нову стіну. — Наші шахти дадуть стільки каменю, що ми закриємо їх назавжди!

Тим часом Лія, якій уже виповнилося шістнадцять, проводила більшість часу в бібліотеці палацу, заглиблюючись у книги про магію, історію та алхімію. Келен помічав, що вона змінилася: дитячі забави її більше не цікавили, хоча вона мала друзів серед дітей притулку та учнів Академії Некромантії. Її очі горіли рішучістю, але Келен не розумів, чому вона так наполегливо прагне стати сильнішою.

Одного вечора, заставши Лію за черговим сувоєм про магію тіней, Келен сів поруч.
— Ліє, ти весь час у книжках. У тебе є друзі, але я бачу, що ти ніби боїшся зупинитися. Чому?

Лія відклала сувій, її обличчя стало серйозним.
— Я хочу бути сильною, тату. Сильною, як ти. Я бачила, що війна зробила з Торнгардом, із дітьми. Якщо я буду сильною, я зможу захистити тих, кого люблю.

Келен відчув, як його серце — якщо у некроманта було серце — стиснулося. Він поклав кістляву руку на її плече.
— Ти вже сильна, Ліє. Але сила — це не лише магія. Це ще й уміння радіти життю. Хочеш пригод? Ми поїдемо до Ільваріса, до темних ельфів. Ти побачиш їхній світ.

Лія просіяла.
— Правда? Я чула, їхній палац — це величезне дерево!

Келен, Лія та невелика делегація, включаючи Велара та кількох магів-скелетів, вирушили до королівства темних ельфів Ільваріса. Їх зустріла королева Лір’ет у палаці, вирізьбленому з гігантського дерева, чия кора була тверда, як сталь, а гілки сяяли магічними кристалами. Палац стояв у підземній печері, освітленій біолюмінесцентними грибами, що створювали казкову атмосферу.

— Вітаю, Келене, — сказала Лір’ет, її голос був мелодійним, але з ноткою хитрості. — І тебе, юна Ліє. Що привело вас до Ільваріса?

— Ми хочемо зміцнити наш союз, — відповів Келен. — І я хочу, щоб моя донька побачила ваш світ.

Лія, вражена палацом, не могла відвести очей від кришталевих люстр. Лір’ет усміхнулася.
— Тоді дозвольте нам показати вам Ільваріс.

Протягом тижня Келен і Лія досліджували королівство темних ельфів. Вони відвідали підземні сади, де росли світні квіти, і майстерні, де ельфи створювали артефакти з магічних кристалів. Найбільше Лію вразили гарячі джерела, де вода виблискувала, наче рідке срібло. Вона сміялася, бризкаючи водою на Келена, який, попри свою кістляву природу, намагався приєднатися до гри.

— Тату, це найкраще місце, де я була! — вигукнула Лія, плаваючи в джерелі.

— Я радий, що тобі подобається, — відповів Келен, його голос був сповнений тепла. — Але не забувай: навіть у таких місцях треба бути обережною.

Ельфи навчили Лію кільком заклинанням тіней, які вона одразу спробувала, викликавши маленький вихор темряви. Лір’ет, спостерігаючи, сказала Келену:
— Твоя названа донька має талант. Вона могла б стати великою магинею.