Читати книгу - "Мáліна"

говорить про Вьортерзее, однак не наважуюсь звертатись до неї на «ти», бо тоді вона здогадається, хто я. Вона не повинна дізнатись про це ніколи. Звучить музика, лагідна й тиха[312], і ми намагаємося навперебій заспівати по кілька слів до цієї музики, баронеса теж докладає зусиль, вона — моя домовласниця, Брайтнер, ми збиваємося без упину, я співаю: «Розчарування моє вже минуло»[313], а дівчина враз підспівує: «Хіба ви цього не бачите, друзі мої?» Натомість пані Брайтнер виводить: «Будьте пильні! Будьте пильні! Незабаром ніч мине!»[314]

Дорогою до мого Батька я зустрічаю групу студентів, які теж бажають до нього потрапити, можу їм показати дорогу, але я не хотіла б підійти до дверей водночас із ними. Чекаю, спираючись об стіну, а студенти тим часом дзвонять. Відкриває Меланія, вона в довгій домашній сукні, її груди знову надто великі й доступні погляду кожного, вона вітає студентів надмірно палко та удає, ніби пригадує кожного, бо бачила їх на усіх лекціях, вона осяйна від щастя й говорить, що сьогодні вона іще панна Меланія, але вже недовго, бо хоче стати пані Меланією. Ніколи, думаю я. Потім вона помічає мене, я зіпсувала їй виступ, ми недбало вітаємось, подаємо одна одній руку, однак лишень так, що долоні дотикаються пласко і жодна не потискає руки іншої. Коридором вона йде перша, це вже нова квартира, і мені стає ясно, що Меланія чекає дитини. У квартирі стоїть, понуривши голову, моя Ліна, вона вже більше не сподівалась, що я прийду, бо в цій квартирі її кличуть Ріта, щоб більше нічого не нагадувало про мене. Квартира ця велетенська, хоча складається всього з двох кімнат, зовсім вузької та здоровенної, цей поділ засвідчує архітектурні ідеї Батька, я знаю його ідеї, їх не можна сплутати з іншими. Серед меблів я бачу свою блакитну софу із Беатріксґассе, а позаяк Батько зайнятий облаштуванням квартири, я звертаюсь до нього у великій кімнаті. Батько, якому я висловлюю пропозиції стосовно блакитної софи та кількох інших речей, мене не слухає, він ходить зі своїм метром туди й сюди, обмірює стіни, вікна та двері, бо знову надумав робити щось грандіозне. Я запитую, чи маю йому пояснити зараз усно, а чи пізніше письмово, як для мене краще було б розставити меблі, і як було б ліпше для нього. Він не припиняє роботу, лишається незворушним і тільки каже: Я зайнятий, ти ж бачиш, я зайнятий! Перед тим, як вийти з квартири, я оглядаю деякі речі, високо на стіні помічаю кумедну декорацію з пір’я: у ніші, яскраво освітленій червоним світлом, стоїть багато мертвих пташок, набитих соломою, і я промовляю сама до себе, який то несмак, несмак, як завше. Нас завжди розділяли різні смаки. Його бездушність та його несмак — ці слова змішались для мене в одне, і коли Ліна, яка дозволяє себе називати Рітою, проводжає мене до дверей, я кажу, це без смаку, тут абсолютно відсутній смак, усе тут бездушне, і так з моїм Батьком буде завжди. Ліна зніяковіло киває, крадькома подає мені руку, я хотіла б зараз набратись відваги, я хотіла б, я мушу кинути з грюкотом двері, з грюкотом, так, як мій Батько завжди грюкав дверима, щоб і він зрозумів нарешті, що то значить «грюкнути перед кимось дверима». Однак двері зачиняються легко, я все ще не можу кинути з грюкотом двері. Під будинком я спираюся об стіну, мені не треба було приходити до цього дому, не треба було іти до Меланії, мій Батько вже наказав зробити переставляння в будинку, повернутися я не можу, і далі йти я не можу, але я могла б іще перелізти через паркан, там, де дуже густі корчі, і в смертельному страхові я біжу до паркану й лізу на нього, це порятунок, це був би рятунок, але нагорі, на паркані, я за щось зачіпаюсь, це дріт з колючками, колючки під напругою сто тисяч вольт, я отримую сто тисяч ударів струмом, Батько мій пропустив струм крізь дріт, по всіх волокнах тіла шаленіє в мені сила-силенна вольт. Від шаленства Батька мого я спломеніла й померла.

Розчахується якесь вікно, за ним — похмура місцевість, над якою гніздяться хмари, там є ще й озеро, воно стає чимраз меншим. Навколо озера — цвинтар, чітко можна розпізнати могили, над ними земля отверзається, і в ту мить із могил підіймаються померлі доньки, їхнє волосся розвіює вітер, їхні обличчя розпізнати не можна, волосся спадає до пояса, праву руку жінки підняли, це видно в білому світлі, вони розчепірюють воскові пальці, перстенів на них немає, на кожній руці бракує безіменного пальця. Мій Батько спричинює те, щоб озеро вийшло із берегів, щоб нічого не стало явним, щоб нічого не було видно, щоб жінки над могилами потонули, щоб потонули могили, Батько каже: Ця вистава зоветься: КОЛИ МИ, МЕРТВІ, ВСТАЄМО ЗІ СНУ[315].

Коли я встаю вже зі сну, то знаю, що багато років я не була в театрі. Вистава? Я не знаю жодних вистав, не маю уявлення про жодні вистави, але це мала бути вистава.

Маліна: Ти завжди собі уявляла надто багато. Я: Однак тоді я не могла уявляти собі абсолютно нічого. Або ми говоримо про різні речі — уявляти собі й уявлення, і не мислимо одне й те саме. Маліна: Я хочу розібратися в цьому. Чому ти не маєш перстенів? Чи ти колись їх носила? Ти ж ніколи не носиш перстенів. Мені ти розповідала, що для тебе це неможливо, носити на пальці перстень, мати щось на шиї чи на зап’ястях, або, припустімо, на щиколотках. Я: Він спочатку купив мені невеликий перстеник, хотіла його заховати у скриньці, та він запитував у мене щодня, чи до вподоби мені цей перстень, і постійно нагадував, що його я отримала саме від нього, він говорив роками про перстень цей без упину, так, ніби він міг стати сенсом мого життя, і, якщо я не говорила щодня про це добровільно, то звертався до мене із запитанням: дитя моє, а де ти маєш мого перстеника? І я, дитя, я казала йому, ради Бога, я ж цей перстень, ні, я знаю напевно, я тільки лишила його у ванній, відразу його принесу й одягну на палець або покладу біля себе на невеликий комод, біля ліжка, заснути я