Читати книгу - "Лялька"

Коли він годин через кілька знов повернувся до нас, я якнайбайдужіше запитав його: хто вона така, та дама.

— А що, сподобалась вам, га? — каже він. — Шампанське, а не жіночка! — додав, безсоромно підморгуючи. — Тільки даремно ви на неї гострите зуби, бо вона аж мліє за мною… Коли б ви знали, який темперамент, яке тіло…

А якби ви бачили, яка вона в кофточці!..

— Сподіваюсь, пане Мрачевський… — відказав я суворо.

— Та я ж нічого не кажу! — відповів він, потираючи руки, як мені здалося, дуже хтиво. — Я ж нічого не кажу!..

Найвища чеснота у мужчини, пане Жецький, це — скромність, особливо в близьких стосунках…

Я перебив його, відчуваючи, що коли б він говорив так і далі, то я мусив би висловити йому своє презирство. Що за часи, що за люди!.. Бо коли б я мав щастя звернути на себе увагу якоїсь дами, то не посмів би навіть подумати про таке, не то що кричати на весь голос, та ще в такому великому магазині, як наш.

Коли ж Мрачевський виклав мені ще й свою теорію про спільність жінок, мені спало на думку: «Стах нігіліст, і Мрачевський нігіліст… Як тільки перший ожениться, другий негайно скористається правом спільності… А шкода було б такої жінки для якогось Мрачевського».

Наприкінці травня Вокульський вирішив освятити паш магазин. Принагідно я спостерігав, як змінилися звичаї…

За моїх молодих літ купці також освячували магазини, піклуючись про те, щоб церемонію провадив статечний та побожний ксьондз, щоб була справжня свячена вода, нове кропило та органіст, який добре знає латину. А по закінченні обряду, під час якого ксьондз кропив і освячував майже кожну шафу, кожну штуку товару, на порозі магазину прибивали підкову для принади покупців і тоді вже брались до закуски, що складалася з чарки горілки, ковбаси та пива.

А тепер (що б на це сказали ровесники старого Мінцеля!) насамперед питають: скільки треба буде кухарів та лакеїв, а потім: скільки пляшок шампанського та угорського? І ще: який буде обід? Бо обід становить найважливішу частину свята, тому й запрошені цікавляться не тим, хто буде святити, а тим, що подадуть до столу…

Напередодні церемонії влетів до нас у магазин якийсь присадкуватий, пітний суб’єкт, про якого трудно було сказати: чи то шия йому забруднила комірця чи навпаки. Він вийняв з приношеної піджачини товстого блокнота, начепив на ніс заяложене пенсне й почав ходити по магазину з такою міною, що мені стало аж страшно. «Що воно за чорт, — думаю собі, — чи це якийсь з поліції, чи, може, секретар судового виконавця списує наше рухоме майно?..»

Двічі я підходив до нього, хотівши якнайчемніше спитати: чого йому треба? Але він за першим разом буркнув: «Прошу мені не заважати», а за другим просто без церемоній відштовхнув мене.

Здивування моє було тим більше, що декотрі з наших продавців дуже чемно йому кланялись та, потираючи руки, немов перед якимось директором банку, давали йому всілякі пояснення. «Ну, — подумав я, — цей бідолаха не з страхового товариства, бо таких обдертусів там не тримають».

Нарешті Лісецький шепнув мені, що цей пан — знаменитий репортер і описуватиме нас у газеті. Мені зробилося тепло на серці, коли я подумав, що можу побачити надрукованим своє прізвище, яке тільки раз фігурувало в «Поліцейській газеті», коли я загубив ощадну книжку. Я одразу спостеріг, що у цього чоловіка все велике: велика голова, великий блокнот, навіть — велика латка на лівому черевику.

А він все ходив по залах, надутий, як індик, та все писав, писав… Нарешті, озвався:

— Чи не було у вас недавно якого-небудь випадку? Невеликої пожежі, крадіжки, зловживання, скандалу?..

— Нехай нас бог боронить… — насмілився я зауважити.

— Шкода, — відказав він. — Найкращою рекламою для магазину було б, якби, скажімо, в ньому хто-небудь повісився…

Почувши таке побажання, я обімлів.

— Пане добродію, — наважився я звернутись до нього з поклоном, — може, хочете вибрати coбi якусь дрібничку, то ми її вам надішлемо додому…

— Хабар?.. — спитав він, глянувши на мене звисока, немов статуя Коперніка. — Маємо звичай купувати, що нам подобається, а презентів не беремо ні від кого.

Він посеред магазину надів поплямованого капелюша і, заклавши руки в кишені, вийшов, як міністр. Латку на його черевику я бачив навіть по другий бік вулиці.

Але повертаюсь до церемонії посвячення.

Головна урочистість, тобто обід, відбулася в великому залі готелю «Європейський». Зал прикрашено квітами, столи поставлено в формі величезної підкови, замовлено оркестр, і о шостій вечора зібралося понад сто п’ятдесят чоловік гостей. Кого там тільки не було!.. Головним чином купці та фабриканти з Варшави, з провінції, з Москви і навіть з Відня та з Парижа. Знайшлось також два графи, один князь та чимало поміщиків. Про напої я вже не кажу, бо справді не знаю, чого було більше: листя на рослинах, що оздоблювали зал, чи пляшок.

Обійшлася нам ця забава понад три тисячі карбованців, але вигляд стількох гостей за столами насправді був вражаючий. Коли ж серед загальної тиші встав князь і випив за здоров’я Стаха, коли заграла музика якусь коротеньку, але дуже гарну річ, коли сто п’ятдесят чоловік гукнуло: «Хай живе!» — мені набігли на очі сльози. Я підбіг до Вокульського, обняв його і прошепотів:

— Бачиш, як тебе люблять…

— Не мене, а шампанське, — одповів він.

Я помітив, що тости зовсім не цікавлять Вокульського.

Він навіть не повеселішав, хоч один з промовців (мабуть, літератор, бо говорив довго і плутано) сказав, не знаю, про себе чи про Вокульського, що це… найкращий день в його житті.

Помітив я також, що Стах найбільше упадав біля папа Ленцького, який, кажуть, перед своїм банкрутством вештався при європейських дворах… Завше ота нещасна політика!..

Спочатку бенкет ішов дуже урочисто: раз у раз хто-небудь з гостей брав слово і балакав так, немов хотів відбалакати за випите вино та з’їдені страви. Але чим більше прибирали з столів порожніх пляшок, тим швидше кудись дівалась із цього товариства урочистість, а під кінець зчинився такий галас, що майже заглушив оркестр.

Я був злий, як чорт, і мені захотілось на кому-небудь зігнати цю злість, хоч би на Мрачевському. Я одвів його вбік, але тільки й міг сказати:

— Ну, для чого це все?

— Для чого? — перепитав він, дивлячись на мене посовілими очима. — А це для панни Ленцької.

— Ви з глузду з’їхали!.. Що — для панни Ленцької?..

— Ну… всі оті спілки… отой магазин… оцей обід…