Читати книгу - "Дожити до весни"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Цю несправедливість не можна було ні осягнути дитячим розумом, ні пояснити, ні тим паче виправити. Її можна було тільки відчути. І те відчуття вперше переповнило серце маленької дівчинки болем.
– Не засмучуйся так, – погладила її по голові бабуся Марія. – У неділю ми повеземо дітей зі школи до Ковеля і тебе візьмемо. Туди приїхав цирк, а в ньому виступають різні звірі: і ведмеді, і поні, і мавпочки…
– І вовчики? – перепитала з надією.
– Не знаю… – невпевнено промовила бабуся.
– Ні, вовки в цирку ніколи не виступають, – втрутився Лука.
– Чому? Ведмеді ж виступають…
– Чому-чому… Бо такі вже вони: скоріше помруть, аніж за шматок м’яса служити будуть, – пояснив Лука. – Вовк понад усе любить волю.
***Хата зустріла такою тишею, ніби хтось заглушив усі звуки на землі. Це абсолютне мовчання якийсь час тиснуло на барабанні перетинки, а потім саме почало породжувати тремтливий протяжний і ледь-ледь вловимий однотонний звук. Здавалося, він виникає десь усередині голови та вібрує у вушних проходах. До цього також доведеться звикати. Зрештою, хіба не тиші та спокою ти, жінко, прагнула, коли добиралася сюди?
Вона приїхала у Староліси два з половиною місяці тому, в середині вересня. Голова сільради, ставна смаглява молодиця з густими чорними кущистими бровами, у бежевому светрі в облипку та розстебнутому «леопардовому» піджаку, поглянула на неї, як на причинну. Пані хоче купити стару хату? То не проблема – у селі десятків два порожніх, є навіть безхозні. Одні господарі розлетілися світами й невідомо, чи згадають колись про рідні пенати, інші перебралися до засвітів і вже напевно ніколи не повернуться.
– То ви до нас назовсім чи як?
– Чи як, – відповіла ухильно.
– А-а-а, – розчаровано протягла молодиця. – Бо якби назовсім, якби надумали тут у нас осісти та ще й чимось корисним зайнятися, фермерством чи якимось підприємництвом, відкрили б, скажімо, майстерню із лозоплетіння, бо чого-чого, а лози в нас вистачає, чи швацьку справу розпочали, то ми б вам і безоплатно житло надали, а там, дивись, і свій будинок збудувати можна. А так…
Голова, яку в селі вперто називали старостою, вочевидь, агітувала прибулу заповнити одну з тих ніш, які тут давно спорожніли. Анабель добре знала, що колись у Старолісах були і швацька майстерня, і цех народних промислів, що належав лісгоспу, а в ньому з лози не тільки кошики плели. Мусила розчарувати сільську правительку: вона не по тому.
Оглянула всі порожні хати й вибрала ту, що була один в один такою, як її рідна, що стояла колись на хуторі. Сіни, кухня, світлиця та ванькирчик30 – таке саме планування і розташування. Обидва будинки, здається, навіть ті самі майстри й того самого року зводили. У цьому мешкала її однокласниця Оксана Троць. Сусіди розповіли, що подалася Ксенька з дітьми аж до Америки, разом з іншими «віруючими» – коли у дев’яностих роках відкрили кордони, багато протестантів, яких за радянської влади особливо притискали, вирушили шукати щастя за океаном, де компактно жили їхні громади. Відтоді хата й стоїть пусткою.
Купила Анабель свій дерев’яний «палацик» – смішно сказати! – за ціною меблевої стінки. Вочевидь, ринок старої нерухомості в селі завмер на позначці «зеро» та не збирався зрушуватися з місця. Знову і, здається, навіть іще більше здивувала сільську керівницю, коли повідомила, що житиме не тут, хоче перенести своє придбання в інше місце – на колишній хутір під лісом. Де в селі можна знайти майстрів, які б це зробили?
– Пошукайте у Польщі або в Німеччині, чи в Італії, чи в Іспанії, – гірко всміхнулася голова сільради. – Що? Далеко? Ні, шановна, це ще не далеко. Он чули, де ваша однокласниця прижилася? В Америці. А дехто опинився в Австралії та навіть в Африці. Де тільки наших поліщуків тепер немає! Де потрібні роботящі руки – там і вони. Але не переймайтеся, знайдемо і в наших краях дві пари майстровитих рук для ваших княжих хоромів. У Гайовому є дід Іван Лесь із сином Петром. Так би мовити, останні з могікан. А ви чого ж так близенько до лісу бажаєте оселитися? Легені, може, слабі? Лікарі сосниною порадили дихати? Приїжджав до нас влітку один такий хворий, казав, наш ліс помічніший за курорти заграничні. І головне, грошей великих не треба.
А була ще інша історія. Прибула до нас навесні на фурманці молода пара з двома дітьми. Подружжя чемне таке, ввічливе, інтелігентне, але ніби із сімнадцятого чи вісімнадцятого століття на машині часу телепортувалося: у полотняному одязі, в солом’яних брилях, із довгим волоссям – що вона, що він. Змайстрували собі таку-сяку халабуду біля Лосиного урочища – з дерева, соломи та глини, відгородили її від лісу високим парканом із загострених палиць і оголосили це їхньою приватною територією, екопоселенням, у якому вони мають намір прожити решту свого життя. Мовляв, набридли міські джунглі із залізобетонними коробками, хімічна їжа, асфальт, машини та всі інші блага цивілізації.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дожити до весни», після закриття браузера.