Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"

би взірця, довершенішого за постать тихого короля, що горбився в одному з високих вікон Лувру. Він гортав книжечку Кристини Пізанської, що мала назву «Шлях довгого навчання» й була присвячена йому. Він не читав учених полемічних промов, виголошених в алегоричному парламенті, який заповзявся знайти володаря, гідного керувати світом. Книжка завжди розгорталася перед ним на найпростішому місці: там, де йшлося про серце, що тринадцять років, немов колба над вогнем скорботи, лише дистилювало гірку воду очей; він збагнув, що справжня втіха починається тільки тоді, коли щастя вже проминуло й скінчилося назавжди. Ніщо не було для нього дорожчим за цю розраду. Поки його погляд начебто обіймав міст поодаль, він із тим серцем, натхненим Кумською сивілою, полюбляв виходити на шлях і дивитися на тодішній світ: на збурунене море, вежі чужих міст, стримані натиском далечіні, екстатичну самотність нагромаджених гір і досліджуване з боязливим сумнівом небо, що затягувалось, як живчик у немовляти.

Та коли хтось заходив, король лякався, і його дух повільно каламутився. Він дозволяв відвести себе од вікна, дозволяв, щоб йому давали якусь роботу. Йому прищепили звичку годинами роздивлятися книжки з малюнками, й він був задоволений, хоч і нарікав, що, гортаючи, ніколи не може бачити одразу кілька малюнків, а самі вони цупко тримаються у фоліантах, тож їх і переставити не можна. Тоді хтось і згадав про гру в карти, вже давно поглинуту забуттям, і дуже догодив королю, коли приніс їх, королю страшенно припали до серця яскраві шматки картону, які можна перекладати і які мали на собі докладні зображення. Поки гра в карти знову входила в моду серед придворних, король сидів у своїй бібліотеці й грав сам. Ось він щойно поклав поряд двох королів, і так само й Господь звів нещодавно його та імператора Венцеля; інколи вмирала дама, і тоді він клав на неї чирвового туза, що правив бідоласі за нагробок. Його не дивувало, що в цій грі було багато пап; він ставив Рим на тому краї столу, а праворуч від себе — Авіньйон. Рим був йому байдужий, із якоїсь причини він уявляв його собі круглим і більше не думав про нього. Проте Авіньйон він знав. Тільки-но король думав про це місто, пам'ять відтворювала йому високий замкнений палац і перенапружувалася. Він заплющував очі й був змушений тамувати віддих. Він боявся, що вночі йому присняться лихі сни.

А загалом карти справді заспокоювали його, тож придворні мали слушність, щоразу знову повертаючи його до них. Такі години зміцнювали його думку, що він король, король Карл VI. Це не означає, ніби він переоцінював себе: від нього далекою була думка, ніби він — щось більше за аркуш паперу, проте в ньому зросла впевненість, ніби він — певна карта, можливо, погана, можливо, та, якою походили в гніві, карта, яку завжди втрачаєш, але неодмінно та сама і аж ніяк не інша. І все-таки, коли в такому рівномірному самоутвердженні збігав один тиждень, йому ставало тісно в собі. Шкіра напиналася йому навколо лоба й на потилиці, наче він раптом упирався у свій надто виразний контур. Ніхто не знав, яку спокусу він долав, коли нарешті запитував про містерії й не міг дочекатися їхнього початку. А коли починалися, він жив більше на вулиці Сен-Дені, ніж у своєму палаці Сен-Поль.

Найзгубнішою рисою тих поставлених на сцені віршів було те, що вони завжди доповнювали та розширювали себе й доростали до десятків тисяч рядків, тож час у них зрештою завжди був реальний, скажімо, десь так, як-от тоді, коли виготовляють глобус земного масштабу. Пустий поміст, під яким було пекло, а над ним, вбудований в стрілу арки, каркас балкона без поренч, що означав райські висоти, уводив в оману тільки такою мірою, щоб зменшити ошуканство. Адже в тому сторіччі небо та пекло і справді стали земними, і воно, щоб вистояти, живилося силою обох.

То були дні авіньйонського християнства, яке покоління тому зосередилося навколо Іоанна XXII, і до нього, мимоволі прагнучи притулку, зверталося так багато людей, що, тільки-но він став понтифіком, одразу ж виріс і масивний палац, замкнений і важкий, немов зовнішнє запасне тіло для всякої безпритульної душі. А він сам, невеличкий, легенький, одуховлений сивий дідусь, і далі був незахищений. Коли він, тільки-но приїхавши, негайно почав жваво та енергійно діяти в усіх напрямках, йому на стіл ставили страви, приправлені отрутою; перший келих завжди годилося вилити, бо зображення єдинорога знебарвлювалось, коли чашник діставав його з келиха. Безпорадний сімдесятирічний чоловік возив із собою, не знаючи, де притулити їх, воскові копії, зроблені з нього, щоб занапастити його, і дряпався об довгі голки, якими протикали їх. Їх можна було б розтопити. Але інколи ті таємні подобизни так лякали його, що він не раз мимоволі плекав думку, що таким чином він сам собі може стати згубою і зникнути, наче віск у вогні. Від страху його схудле тіло стало ще сухішим і витривалішим. Але тепер уже зазіхали на тіло його імперії: євреїв із Гренади підбурювали знищити всіх християн, і цього разу вони залучили страхітливих поплічників. Після першої ж чутки ніхто вже не сумнівався в підступах прокажених, і дехто вже бачив, як вони кидали в криниці клапті свого страхітливого розпаду. Ні, не легковірність завинила, що люди одразу повірили чуткам: навпаки, віра стала такою важкою, що падала з рук людей, якими тіпало, на самісіньке дно криниці. І знову ревний старий не допустив отруту до своєї крові. Під час нападу забобонності він приписав собі і своїм ближнім молитву «Angelus» від демонів пітьми, і тепер це заспокійливе благання виголошували щовечора на весь збуджений світ. А втім, усі були й послання, що йшли від нього, більше скидалися на запашне вино, ніж на цілющий відвар. Імперія не хотіла підлягати його лікуванню, але він невтомно засипав її доказами хвороби, й невдовзі до цього владного лікаря зверталися люди навіть із найдальшого Сходу.

Але тут сталося неймовірне. На День Усіх Святих він проповідував довше і палкіше, ніж звичайно; відчувши раптову потребу, немов щоб побачити самому, він показав свою віру: щосили напружившись, він дістав її з вісімдесятип'ятирічного ковчега свого тіла й розклав на амвоні, і на нього враз накричали. Крикнула вся Європа: та віра погана.

І тоді папа зник. Цілий день він не подавав ознак діяльності, стояв навколішки в молитовні й досліджував таємницю