Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"

діяльних особистостей, які занапащали свою душу. Нарешті він з'явився, виснажений важким самозаглибленням, і зрікався. Він зрікався раз по раз. Зречення стало старечою пристрастю його духу. Інколи він уночі будив кардиналів, щоб розмовляти з ними про своє каяття. Можливо, його життя безмірно підтримувала, зрештою, тільки надія впокоритися ще перед Наполеоном Орсіні, що ненавидів його і не хотів прийти.

Отже, Жак Кагорський[77] зрікся. Здається, ніби сам Господь хотів указати йому на помилку, бо ж одразу по тому прикликав до себе сина графа де Ліньї, що, здається, чекав свого повноліття на землі тільки на те, щоб уже дорослим чоловіком наблизитись до душевної чуттєвості неба. Жило ще чимало людей, які пам'ятали цього ясного хлопця, що був кардиналом і ще на початку своєї юності став єпископом, а потім, заледве маючи вісімнадцять років, помер в екстазі своєї довершеності. Бачили його і як небіжчика: адже повітря в його могилі, де, вивільнившись, лежить чисте життя, ще довго діє на труп. Але хіба не було чогось розпачливого в цій передчасній святості? Хіба справедливо, що чиста тканина його душі простелилася тільки на те, щоб яскраво забарвитись червінню в розпеченому казані часу? Хіба земне не підступило до нас ближче, коли цей юний принц відштовхнувся від землі у своєму полум'яному вшесті? Чому сяйливі не лишаються серед тих, кому важко нести свічник? Хіба не ця пітьма спонукала Іоанна XXII заявити, що до Страшного суду не буде ніякого повного блаженства, ніде, навіть серед блаженних? І справді, скільки треба мати непоступливої жорстокості, щоб уявляти собі, ніби, поки тут вирує неподобство, десь уже є обличчя, осяяні світлом Господнім, серед гурту янголів, утішені невичерпним спогляданням Бога.

Я сиджу серед холодної ночі, пишу і знаю все. Знаю, можливо, тому, що зустрів того чоловіка ще тоді, коли був малим. Він був дуже високий, я навіть думаю, такий високий, що всі зглядалися на нього.

Хоч яким це видається неймовірним, мені якось пощастило вийти надвечір самому з дому; я біг, я завертав за ріг і тієї самої миті зіткнувся з ним. Я не розумію, як те все могло статися за п'ять секунд. Хоч як стисло розповідати, розповідь виходить набагато довша. Я вдарився, зіткнувшись із ним: я був малий і запишався, що не заплакав, а втім, несамохіть сподівався, що мене втішать. Оскільки він цього не вчинив, я вважав, що він збентежився; йому, мабуть, не спав на гадку жоден жарт, яким можна було б розрядити напругу ситуації. Я з утіхою вже збирався допомогти йому, але для цього треба було зазирнути йому в обличчя. Я вже казав, що він високий. Але він не нагнувся наді мною, як усе-таки було б природним, тож перебував у височіні, недосяжній для мене. Переді мною й далі не було нічого, крім запаху і характерної жорсткості його одягу. Раптом його обличчя опустилося. Яким воно було? Я не знаю, не хочу знати. То було обличчя ворога. Поряд із цим обличчям, зовсім поряд, на висоті моторошних очей, білів, наче друга голова, його кулак. Перше ніж я мав час відвернути обличчя, я вже тікав, обминув його ліворуч і помчав просто вниз безлюдною страхітливою вулицею, вулицею незнайомого міста, де нічого не прощають.

Тоді, як розумію тепер, я й відчув той важкий, масивний, розпачливий час. Час, коли поцілунок двох, що примирилися, був тільки знаком для вбивць, які стояли навколо. Вони пили з одного келиха, сідали на очах в усіх на одного коня, й була навіть чутка, ніби вночі вони спали в одному ліжку, але, незважаючи на цю близькість, їхня взаємна неприязнь була така несамовита, що тільки-но котрийсь бачив, як у другого б'ється живчик, у ньому наростала судомна огида, наче він бачив жабу. То був час, коли задля більшої частки спадщини брат напав на брата та ув'язнив його, щоправда, король заступився за скривдженого й повернув йому свободу і майно. Скорившись іншій і далекій долі, старший брат лишив меншого в спокої й покаявся в листах за скоєну кривду. І все-таки визволений брат уже не міг отямитись. Століття стало свідком, як він в уборі прочанина мандрував від церкви до церкви, даючи щоразу химерніші обітниці. Обвішаний амулетами, він пошепки розповідав ченцям у монастирі Сен-Дені про свої страхи, а в монастирському журналі довго містилася згадка про стофунтову воскову свічку, якою він вважав за доречне вшанувати Людовіка Святого. До власного життя він не дійшов ніколи і аж до смерті відчував заздрість і гнів свого брата, що гнітили йому серце. А хіба граф де Фуа, отой Гастон Феб, яким усі захоплювалися, не вбив відкрито Ерно, свого брата в перших, що був намісником англійського короля в Лурді? І що таке це очевидне вбивство проти моторошної випадковості, коли батько, не відклавши вбік гострої пилочки для нігтів, у пориві докору простяг свої славетні гарні руки до незахищеної шиї сина, що лежав поряд? Кімната була темна, довелося запалити свічку, щоб побачити кров, кров давнього і славетного роду, що загинув назавжди, коли кров тихцем витекла з маленької ранки непритомного хлопця.

Хто міг бути досить сильним, щоб утриматися від убивства? Хто тієї пори не знав, що крайні заходи неминучі? Інколи чоловіка, чий погляд протягом дня зустрічався з оцінювальним поглядом свого вбивці, опановувало дивне передчуття. Він усамітнювався, замикався, дописував свій заповіт і велів наприкінці сплести ноші з вербової лози, доставити рясу ченця-целестинця і солом'яний попіл для посипання голови. Перед його замком з'являлися незнайомі менестрелі, він щедро винагороджував їх за співи, які узгоджувалися з його непевними здогадами. В поглядах собак світився сумнів, і вони вже не так ревно виконували накази. В девізі, якого дотримувались усе життя, стиха проступило нове й очевидне побічне значення. Чимало давніх звичок видавались уже застарілими, але замість них не з'явилося нових. Якщо виникали якісь плани, їх обмірковували в загальних рисах, по-справжньому й не вірячи в них, натомість окремі спогади набували несподіваної остаточності. Ввечері коло каміна виникала думка віддатися їм. Проте ніч надворі, тепер незнайома, одразу влізала у вуха. Протягом численних безтурботних або небезпечних ночей досвідчене вухо вже навчилося розрізняти окремі фрагменти тиші. Але цього разу все було по-іншому. Була не ніч між учора й сьогодні, а просто ніч. Ніч.