Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

Але якщо національний уряд випускає власні IOU, номіновані в іноземній валюті, процентну ставку, яку він виплачує, «визначатиме ринок»: ринки приймуть базову процентну ставку в іноземній валюті й додадуть націнку, щоб контролювати ризик дефолту за зобов’язаннями боржника в іноземній валюті. Цілком імовірно, що вартість позикових коштів в іноземній валюті виявиться вищою за ту, що держава виплачувала б у разі випуску боргу у своїй валюті, щоб його купували іноземці (та резиденти).

Зазвичай це важко зрозуміти, тому що процентна ставка на державний борг у національній валюті — це змінна державної економічної політики, і її, як правило, встановлює центральний банк. Але чиновники вірять, що, коли бюджетний дефіцит зростає, слід піднімати внутрішню процентну ставку. Насправді, як ми вже говорили, якщо країна намагається прив’язати свій валютний курс, то бюджетний дефіцит може чинити тиск на валютний курс, а отже, спроби здолати бюджетний дефіцит жорсткішою монетарною політикою деякою мірою виправдані (вищі внутрішні процентні ставки вбережуть обмінний курс валюти від падіння).

Та річ у тім, що держава встановлює внутрішню процентну ставку овернайт на ринку резервних грошей, що потім повністю визначає процентну ставку за короткостроковими державними облігаціями. Тож, якщо урядові потрібні нижчі ставки на внутрішній борг у національній валюті, він завжди може використати внутрішню монетарну політику. На жаль, не всі розуміють ці деталі, і в результаті уряди випускають боргові зобов’язання, номіновані в іноземній валюті, а тоді ризикують із дефолтом, оскільки, щоб обслуговувати борг, їм потрібна іноземна валюта. Отже, випуск урядових облігацій в іноземній валюті — це майже завжди помилка.

Так, Сполучені Штати (і деякі інші країни, але різною мірою) особливі. Але не все втрачено й не для таких «особливих» країн. У випадках, коли населення повинне платити податки та інші зобов’язання в державній валюті, держава може витрачати свою власну валюту, випускаючи її в обіг. А там, де іноземний попит на активи в національній валюті обмежений, економічному розвитку можуть сприяти недержавні запозичення в іноземній валюті, які покликані збільшити експорт.

Можлива також міжнародна допомога в іноземній валюті. Багато країн, що розвиваються, отримують іноземну валюту через грошові перекази (громадяни, що працюють за кордоном, переказують іноземну валюту додому). І, нарешті, додаткове джерело іноземної валюти — прямі іноземні інвестиції.

Далі ми перейдемо до питання про вплив державної економічної політики на відкриту економіку, зокрема наслідки дефіцитів зовнішньої торгівлі та змін обмінного курсу валюти.

Блок: Відповіді на запитання читачів

Запитання: Яка позиція MMT щодо резервної валюти?

Відповідь: Такий статус нині має американський долар. Хоча ще століття тому то був британський фунт стерлінгів. Згідно з MMT, це національна валюта, випущена в обіг шляхом «натискання на клавіші». Емітент резервної валюти може або відпустити її у плавання (і в цьому випадку емітент не обіцяє конвертувати її за фіксованим валютним курсом), або прив’язати, зафіксувавши обмінній курс. Як я й казав, валютна прив’язка обмежує простір для внутрішньої економічної політики. Резервний статус валюти збільшує зовнішній попит на неї, бо її використовують для міжнародних розрахунків. Щоб задовольнити цей попит, емітент резервної валюти (сьогодні це США) або надає валюту через рахунок капітальних та фінансових операцій платіжного балансу (позики), або через рахунок поточних операцій (наприклад, торговельний дефіцит).

Багато хто вірить, ніби це дозволяє державі, яка випускає резервну валюту, «одержати щось із нічого» — так званий сеньйораж. Це велика помилка. Хіба американські споживачі отримували безкоштовні товари та послуги, коли економіка США підтримувала суттєві дефіцити поточного рахунку напередодні Великої фінансової кризи 2007–2008 років? Звичайно, ні. Їх покинули з купою боргів.

А уряд США «отримав щось із нічого»? Хіба що коли купував імпортні товари. Але можна сказати, що всі суверенні уряди отримують щось із нічого, тому що купують товари чи послуги «натисканням на клавіші».

Це не сеньйораж. Це наслідок того, що суверенний уряд обкладає зобов’язаннями на своє населення: податки, штрафи, збори. Так роблять не тільки США, а й, наприклад, Туреччина. Спершу суверенний уряд «вішає» на своє населення борг, а тоді «натискає на клавіші», щоб перемістити ресурси в державний сектор. Таке «натискання на клавіші» створює IOU уряду, а для платників податків — інструмент для викуповування податкового боргу. Національна валюта може циркулювати за межами країни різною мірою, та переважно тому, що громадяни суверенної держави мусять платити податки всередині країни, бо іноземці зазвичай не підлягають оподаткуванню.

По суті, емітент резервної валюти не єдиний у своєму роді, хоча зовнішній попит на резервну валюту більший. Різниця лише в ступені зовнішнього попиту. Суверенний уряд завдяки «натисканню на клавіші» завжди отримує «безкоштовний сир». Імовірно, уряд США, «сиру» отримує більше. Але правда в тому, що майже всі уряди, зокрема й американський, посадили себе на голодну дієту, адже відмовляються від безкоштовної поживи, яку їм пропонують!

Якщо бюджетний дефіцит підвищує сукупний внутрішній попит економіки, внаслідок чого зростає імпорт, державний дефіцит може спричинити дефіцит поточного рахунку платіжного балансу. Уряд може навіть напряму сприяти дефіциту поточного рахунку, купуючи іноземну продукцію. Дефіцит поточного рахунку означає, що решта світу накопичує вимоги до внутрішнього приватного та/або державного сектору. Це обліковується статистикою та називається «припливом капіталу».

Постійний дефіцит поточного рахунку може тиснути на обмінний курс валюти. Хоча те, що дефіцит поточного рахунку майже безпосередньо призводить до знецінення валюти — звичайне припущення, бо неспростовних доказів цього немає. Однак це звичне побоювання, тож уявімо, що тиск на валюту все-таки є.

Наслідки цього залежать від режиму обмінного курсу валюти. Відповідно до відомої трилеми, уряд може обрати лише дві можливості з трьох: 1) незалежна внутрішня економічна політика (що зазвичай описується як прив’язка процентної ставки); 2) фіксований валютний курс і 3) вільні рухи капіталу. Країна, яка відпускає свій валютний курс у плавання, може насолоджуватися незалежністю внутрішньої політики та вільними рухами капіталу. Країна, що прив’язує обмінний курс своєї валюти, повинна вибрати: або регулювати рухи капіталів, або відмовитися від незалежності у внутрішній економічній політиці. Якщо країна хоче використовувати внутрішню економічну політику для досягнення повної зайнятості (наприклад, регулюючи процентні ставки та підтримуючи бюджетний дефіцит) і це призводить до дефіциту поточного рахунку, потрібно або контролювати потоки капіталів, або відмовитися від прив’язки обмінного курсу валюти.

Таким чином, плаваючий валютний курс дає більше простору для проведення внутрішньої економічної політики. Контроль за рухом капіталу — це альтернативний метод захисту обмінного курсу національної валюти, що при цьому дає змогу бути незалежними у внутрішній економічній політиці.

Очевидно, що економічну політику потрібно залишити для політикуму країни