Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

Він підвівся. Його меланхолія переросла в гнітючий настрій. Він даремно прийшов на цей бал: Стелла, Анджеліка та його дочки чудово обійшлися б і без нього, а він міг би тепер спокійно сидіти у своєму маленькому кабінеті, поруч з терасою, в будинку по вулиці Саліна, слухати дзюрчання фонтану і ловити комети в телескоп. «Але я тут… Було б нечемно піти зараз додому. Піду гляну на танцюючих».

Од підлоги до стелі танцювальна зала сяяла золотом — світлим, майже сріблястим на стінах і зовсім темним на наличниках та зачинених внутрішніх віконницях, завдяки чому кожний, хто потрапляв до цього приміщення, відчував себе немов замкнутим усередині дорогоцінної шкатулки, з якої немає виходу в грубий зовнішній світ. Це була не та непристойна бронзова позолота, до якої вдаються сучасні декоратори, а чисте тьмянувате золото — такий колір має іноді волосся деяких дітей на півночі країни — яке ретельно і не по-сьогоднішньому цнотливо приховувало свою справжню ціну і краса якого примушувала забувати про його вартість. Подекуди на стінах світло канделябрів вихоплювало із затінку панно в стилі рококо з вирізьбленими квітами, такими блідими, що вони здавались відблиском світла люстр.

Ця сонячна тональність, ця гра світла й тіней раптом викликала надзвичайно болісне відчуття у князя, який стояв, спершись на одвірок дверей. Посеред цієї патриціанської розкоші в його пам’яті раптом почали поставати сільські картини: ця хроматична гама нагадала йому безкраї лани, які простягалися навколо Доннафуґати, благаючи милості у безжального неба. У цій залі, так само, як і в серпні на полі, він уже давно зібрав свій урожай, залишилась тільки згадка про нього — колір вигорілої на сонці, нікому не потрібної стерні. Звуки вальсу, що линули в задушливому повітрі, здалися йому відтворенням невпинних поривів вітру, який виливає свою тугу, граючи на арфі спраглої землі — вчора, сьогодні, завтра, вічно. Юрма танцюючих, у якій було стільки далеких, хоча й близьких йому по крові людей, раптом почала здаватись йому нереальною, немов майже погаслі згадки про давнє минуле, такою ж ефемерною, як сон. Величні боги, які сиділи на своїх позолочених тронах, схилялися з настельних фресок, щоб глянути на юрму, безжальні й усміхнені, як літнє небо. Звичайно, вони вважали себе вічними, аж поки одного дня тисяча дев’ятсот сорок третього року бомба, виготовлена у Піттсбурзі, штат Пенсільванія, не довела їм протилежного.

— Чудово, князю, чудово! Тепер таких речей уже не роблять! От де грошей вгатили!

Біля князя зупинився Седара. Його маленькі хитрі очиці пильно оглядали залу, прикидаючи її вартість, байдужі до краси.

Князь раптом відчув, що він люто ненавидить дона Калоджеро. Це через нього й інших таких, як він, через їхні темні махінації, пожадливість, зажерливість над усіма палацами нависла тінь смерті. Це через нього та його друзів, через їх відчуття власної неповноцінності, їх заздрощі дон Фабріціо, дивлячись на танцюючих у чорних фраках, думав про круків, які ширяють над глухими ущелинами, шукаючи падла. Йому захотілося наговорити мерові грубощів, послати його під три чорти. Але він стримався: то був гість, батько Анджеліки. Можливо, цей Седара теж по-своєму нещасний.

— Чудово, доне Калоджеро, чудово. Але не менш чудові наші діти.

Саме в цю мить у танці повз них пропливали Танкред і Анджеліка; юнача рука в рукавичці ледь торкалася талії дівчини, витягнуті руки сплелися разом. Вони не відривали одне від одного очей. Його чорний фрак і її рожева сукня злились разом, і вони були схожі на якусь чудну коштовну прикрасу. То було надзвичайно хвилююче видовище: двоє закоханих, які танцюють разом, сліпі до вад одне одного, глухі до застережень долі, переконані, що ціле їхнє життя буде таким же гладким, як і підлога цього салону, несвідомі актори, яким режисер велить зіграти ролі Ромео і Джульєтти, приховавши від них склеп і отруту, які, однак, передбачені сценарієм. Ні він, ні вона не були добрими людьми, у житті їх вів розрахунок і таємні цілі; але обоє вони були милі й зворушливі, а їхні не дуже чисті, зате простодушні амбіції розпливалися за словами, повними грайливої ніжності, що їх він шепотів їй на вухо, за пахощами її волосся, за тісними обіймами цих їхніх смертних тіл.

Наречені віддалялися. Пропливали інші пари, не такі гарні, але такі ж зворушливі, такі ж засліплені своїм минущим щастям. Донові Фабріціо стислося серце: він відчув, як його відраза поступається місцем перед глибоким співчуттям до цих недовговічних істот, що раділи скупому променю радості, дарованому їм між темрявою, що передувала їхньому народженню, і потемками, що наставали після передсмертних судом. Як мати таку злобу до тих, кого чекає певна смерть? Адже це все одно, що уподібнюватися до тих торговок рибою, які шістдесят років тому глумилися над приреченими до страти на базарному майдані в Палермо. Схожі на мавп дівчата, що сиділи на дивані, та старі недоумкуваті знайомі раптом здалися князеві безпорадними і беззахисними істотами, мов та скотина, що сповнює жалібним ревом палермські вулиці, коли її серед ночі женуть на забій. До кожного з них рано чи пізно завітає така ж процесія, яку він бачив по дорозі на бал, кожен у свій час почує срібний дзенькіт дзвіночка. Ні, вони не заслуговують на його ненависть. Ненавидіти можна лише безсмертних.

Крім того, усі, хто зібрався у цьому палаці, усі ці бридулі, бевзі, всі пойняті марнолюбством чоловіки й жінки були однієї з ним крові, найближчі для нього люди. Лише серед них він міг почувати себе невимушено. «Можливо, я розумніший за них, безперечно освіченіший, але ми одного поля ягоди, і я повинен бути завжди разом з ними».

Князь почув, як дон Калоджеро розмовляє з Джованні Фінале про можливе підвищення цін на бринзу. В хитрих очицях Седари світилася радість. Дон Фабріціо міг залишити його без докорів сумління.

Досі стримувана злість додавала князеві енергії, але, заспокоївшись, він відчув утому; минула вже друга година ночі. Дон Фабріціо почав шукати місця, де можна було б спокійно посидіти осторонь від людей, таких рідних йому і таких нудних. Невдовзі він знайшов те, що шукав, — це була маленька тиха бібліотека, добре освітлена, але порожня. Князь сів, потім підвівся, щоб налити собі води із карафки, яка стояла на