Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

А втім, ці заздрощі не могли потьмарити сяйва зелених променистих очей. Серед юнаків навіть почалася штовханина: усі навперебій хотіли відрекомендуватись Анджеліці і запросити її на танець. Кожному з цих кавалерів Анджеліка поблажливо всміхнулась свіжими, мов вишні, устами і показала свій carnet[138], де проти всіх польок, мазурок та вальсів стояло одне ім’я: Фальконері. Потім підбігли дівчата і стали навперебій пропонувати: будемо на «ти»! Незабаром вона відчула себе, наче дома, серед людей, які не мали жодного уявлення ні про її селючку-матір, ні про її лихваря-батька.

Анджеліку ні на мить не зрадило самовладання: ніхто не бачив, щоб вона надмірно розглядала присутніх чи розмахувала руками, і голос її ні разу не вирізнявся з гомону голосів інших жінок.

— Розумієш, люба, — повчав її напередодні Танкред, — ми надаємо неабиякої ваги обстанові наших домівок і тому ображаємось, коли на них не звертають уваги. Отже, роздивляйся уважно навколо себе і хвали все, що бачиш. До речі, палац Понтелеоне заслуговує на це. Однак пам’ятай, що ти вже не наївна провінціалка, яка дивується з усього, що потрапляє їй на очі. Ти повинна поєднувати похвалу із зауваженнями. Коли бачиш щось гарне, не бійся сказати про це, але завжди порівнюй його з тим кращим, що ти вже бачила раніше.

Анджеліка багато чого навчилася під час своїх довгих прогулянок по доннафуґатському палацу. Тепер вона могла захоплюватись гобеленами Понтелеоне і водночас зауважувати, що гобелени в палаці Пітті[139] мають набагато кращі бордюри; хвалити «Мадонну» Дольчі[140], але додавати, що меланхолійна «Мадонна дель Ґрандука»[141] значно експресивніша. Коли котрийсь із кавалерів приніс їй скибку торта, вона, покуштувавши його, сказала, що здоба чудова, майже така, яку робить «месьє Ґастон», кухар Салін. А що «месьє Ґастон» був «Рафаелем кухонь», а майстер, який виткав гобелени Пітті, був «месьє Ґастоном» ткацького верстата, то ніхто не міг заперечити їй, і всі, навпаки, сприйняли це порівняння як комплімент. З того вечора Анджеліка почала набувати незаслуженої репутації тонкого знавця мистецтва, яка супроводжувала її все життя.

У той час, як Анджеліка збирала свої лаври, Кончетта й Кароліна своєю полохливістю відштовхували од себе найчемніших кавалерів і не спускали очей з матері, яка розмовляла на дивані зі своїми двома старими подругами. Дон Фабріціо пішов по салонах. Він цілував руки жінкам, котрих зустрічав, плескав по плечах чоловіків, котрі вітались з ним, і відчував, як його повільно опановує поганий настрій. Насамперед йому не подобались покої — господарі не обновляли своїх меблів протягом останніх сімдесяти років; вони залишались такими, якими були в добу королеви Марії-Кароліни. Вважаючи себе людиною сучасних смаків, Саліна обурювався: «Боже мій, з такими прибутками, як у Дієґо, вже давно можна було б викинути на смітник увесь цей мотлох, усі ці потьмянілі дзеркала! Хай би придбав гарні меблі з палісандрового дерева, оббиті плюшем, і хоч трохи пожив з комфортом. Як тільки йому не соромно перед гістьми? Треба йому врешті-решт про це сказати». Звичайно, князь нічого нікому не сказав — ці його міркування були породжені виключно поганим настроєм і бажанням усім перечити, тому були швидко забуті: зрештою, він сам уже давно нічого не змінював у своїх палацах у Сан-Лоренцо та Доннафуґаті. Але в той момент це тільки збільшувало його роздратування.

Жінки, що були присутні на балу, йому теж не сподобались. Кілька з літніх дам були колись його коханками; тепер, побачивши їх, отяжілих від років і в оточенні невісток, він з гіркотою подумав, що змарнував найкращі свої роки, домагаючись любові у таких потвор. Та й молоді, за незначним винятком, були не кращі. Правда, він довгенько таки милувався гордовитою, але делікатною постаттю юної сіроокої герцогині ді Пальма, а побачивши чарівну Туту Ласкарі, подумав, що якби був молодший, то їх зустріч могла б скінчитися інакше. Але решта… «Добре, що Анджеліка вийшла з доннафуґатської пітьми. Вона покаже палермцям, що таке гарна жінка».

Невдоволення князя не було зовсім безпідставним: у ті часи численні шлюби між двоюрідними братами та сестрами, в основі яких лежав перш за все голий розрахунок, а також небажання шукати кращого партнера, спричинилися до певного виродження палермської аристократії. Цьому посприяла також нестача білків і надмір крохмалю в харчах. На світ дедалі частіше стали з’являтися кволі золотушні діти, яких, до того ж, змалку привчали нехтувати фізичною діяльністю на свіжому повітрі. Особливо згубно це позначалось на дівчатах, що росли хирлявими, хворобливими бридулями. Вони громадились купками, іноді кидаючи — всі разом — закличні погляди переляканим юнакам, і здавалось, що їм судилося хіба що відтіняти своєю потворністю вроду кількох справжніх красунь, таких, як русява Марія ді Пальма та велична Елеонора Джардінеллі, що гордо пропливали по салонах, немов лебеді по ставку, повному жаб. Чим довше він дивився на них, тим більше це його дратувало. Проходячи довгою галереєю, посеред якої стояв великий пуф, що на ньому зібралося ціле кодло цих жалюгідних істот, дон Фабріціо, чий розум виховувався довгими, часто абстрактними роздумами на самоті, раптом немов побачив перед собою мавпятник з цілою сотнею молодих макак. Йому здалося, що вони кожної миті можуть вихопитися на люстри і почати гойдатись, зачепившись за них хвостами, виставляючи свої зади, обкидаючи мирних гостей горіховою шкаралупою та сповнюючи повітря дикими криками.

Це зоологічне видіння князя несподівано розвіяли релігійні заклинання, які раз по раз долинали з гурту цих макак у кринолінах:

— Матінко Божа, який чудовий будинок! — вигукували бідолашні дівчата. — Матінко Божа, який красунь цей полковник Паллавічіно!

— Матінко Божа, як у мене болять ноги!

— Матінко Божа, я така голодна. Коли вже, нарешті, відчинять бенкетну залу!

Взивання до Богоматері, що його на всі голоси повторював цей дівочий хор, знов перетворили макак на людей: важко було припустити, щоб мавпи навернулися на католицизм.

З легким почуттям відрази князь пішов до сусіднього салону, де отаборилося інше плем’я — чоловіки. Молодші подалися до зали танців, і в салоні залишилися здебільшого князеві ровесники, що вважали себе його друзями. Він на хвильку підсів до них. Тут ніхто не звертався до небесної цариці, зате кожен вважав своїм обов’язком вимовити якусь банальність. Ці пани між собою називали дона Фабріціо ексцентриком; на його захоплення математикою вони дивилися майже як на патологічне збочення, і коли б він не був князем Саліною, коли б його не знали як вправного наїзника, невтомного мисливця і неабиякого джиґуна, то паралакси і телескопи, біля яких він проводив стільки часу, напевно поставили б