Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

У кінці узвозу Бамбінаї, біля апсиди Домініканського собору, карета зупинилась. З темряви долинуло тихе теленькання дзвіночка. За мить усі побачили священика, який підіймався нагору, тримаючи в руках чашу із святими дарами. Позад нього йшов хлопчик-прислужник, тримаючи над його головою білу гаптовану золотом парасолю, а попереду другий хлопчик ніс у лівій руці запалену свічку і щосили розмахував срібним дзвіночком, який держав у правій руці; здавалось, це йому страшенно подобалося. Отже, в одному з цих принишклих будиночків хтось вмирав, і його йшли причащати. Дон Фабріціо вийшов з карети й опустився на коліна. Жінки побожно перехрестились. Священик звернув в одну з вуличок, що збігають вниз від церкви Святого Якова. Карета знову рушила далі, а її пасажири на мить замислились над цим нагадуванням про швидкоплинність життя.

За кілька хвилин вона зупинилась перед великим палацом і, коли Саліни зійшли, в’їхала на подвір’я, де вже стояли екіпажі, що прибули раніше.

По скромних кам’яних, але з класичними пропорціями сходах, прикрашених гірляндами польових квітів, гості піднялися до облицьованого гранітом вестибюля, в якому на сірому тлі колон чітко вирізнялися застиглі постаті лакеїв у кармазинових лівреях та напудрених перуках. З двох заґратованих вікон другого поверху до них долинув дитячий сміх та перешіптування: це онуки Понтелеоне, яких не пускали на бал, глузували з гостей, щоб помститися. Дами на ходу розрівнювали зборки на своїх бальних сукнях; дон Фабріціо, який йшов позаду, тримаючи під рукою свій шапокляк, височів над ними на цілу голову, хоч і відставав на цілу сходинку. На порозі першого салону їх зустріли господарі дому. Сивого огрядного дона Дієґо можна було б прийняти за простолюдина, коли б не владний погляд його чорних вогняних очей. Худорлява горбоноса донна Маргарита схожа була на старого каноніка, незважаючи на блискучу діадему та потрійне смарагдове кольє.

— Ви сьогодні пунктуальні. Це дуже добре. Але не турбуйтесь, ваші гості ще не прибули. — В лапи гепарда вп’ялась ще одна колючка. — Танкред уже тут.

У протилежному кутку салону князів небіж, чорний і тонкий, як вуж, розповідав щось страшенно дотепне, але, мабуть, непристойне кільком молодикам, які мало не лягали зі сміху, а сам весь час неспокійно позирав на двері. Танці вже почалися, з бального залу, через цілу низку салонів, долинали звуки оркестру.

— Сьогодні ми чекаємо і полковника Паллавічіно, який так чудово повівся на Аспромонте.

Ця фраза князя Понтелеоне здавалась простою тільки на перший погляд. Зовні це була лише констатація факту, позбавлена будь-якого політичного змісту, — скромна похвала тактовності, делікатності, навіть ніжності, з якими в ногу генерала було всаджено кулю. У ній схвалювалась благородність Паллавічіно, який так по-лицарськи опустився на коліна перед пораненим героєм і поцілував йому руку, поки той лежав під каштаном на калабрійському пагорбі і теж усміхався, але не іронічно, як можна було б очікувати, а від зворушення (бо Ґарібальді, на жаль, не мав почуття гумору). Крім того, в цій фразі був, так би мовити, прихований комплімент воєнному хисту полковника, який ретельно продумав розташування військ, правильно розставив батальйони і здобув перемогу над тим самим противником, який зовсім недавно, цілком незрозумілим чином розгромив при Калатафімі п’ятитисячну армію Ланді[136]. Нарешті, в глибині душі Понтелеоне давав «чудовому поводженню» полковника також значно ширше тлумачення: йому пощастило зупинити, перемогти, поранити, узяти в полон Ґарібальді і врятувати таким чином той компроміс, якого з таким трудом було досягнуто між старим та новим ладом.

Немов у відповідь на ці схвальні слова й думки на сходах почулося бряжчання брелоків, ланцюжків та острог, і незабаром в залі з’явився сам полковник, одягнений у теплий двобортний кітель, тримаючи під пахвою правої руки свій трикутний капелюх з китицею, а лівою підтримуючи криву шаблю. То був світський чоловік з приємними, м’якими манерами, відомий віднині на всю Європу як цілувальник рук. Дами, які відчували цього вечора дотик напахчених вусів полковника на своїх пальчиках, могли з усіма деталями уявити собі той історичний епізод, який так прославляла преса.

Стійко витримавши потік похвал, котрими зустріли його Понтелеоне, потиснувши два пальці, які йому простяг дон Фабріціо, Паллавічіно був поглинутий легкими, пахучими хвилями шовку: його обступили дами. Мужнє обличчя полковника височіло над білими, мов морська піна, жіночими плечима, і в усьому салоні можна було чути уривки його фраз: «Я плакав, графине, плакав, як мале дитя», або: «Він був прекрасний і величний, мов той архангел». Ця чоловіча сентиментальність Паллавічіно зачаровувала жінок, які завдяки його берсальєрам уже могли нічого не боятись. Анджеліка та дон Калоджеро барились; Саліни вже збирались перейти до іншого салону, але раптом побачили, що Танкред покинув своїх співрозмовників і стрілою помчав до входу: нарешті з’явились ті, кого всі чекали. Великий рожевий кринолін мірно коливався, відтіняючи білі плечі Анджеліки та її ніжні й сильні руки. Маленька голова на гарній білій шиї дівчини, яку прикрашала низка навмисне скромних перлин, була гордовито піднята. Коли її величенька, але гарної форми рука звільнилась від довгої лайкової рукавички, всі побачили, як заіскрився неаполітанський сапфір. Дон Калоджеро йшов слідом за нею, немов той казковий пацюк-охоронець прекрасної троянди. Одягнутий він був хоча й не елегантно, але досить пристойно. Седара зробив лише одну помилку, причепивши до вилоги фрака орден Італійської корони[137], яким його нещодавно нагородили. Проте ця недоречна прикраса невдовзі зникла в одній із потайних кишень Танкреда.

Анджеліка перейняла у свого нареченого ту стриманість, яка лежить в основі доброго тону. «Ти можеш бути експансивною та балакучою лише зі мною, люба, всі інші повинні бачити в тобі майбутню княгиню Фальконері, вищу за багатьох і рівну найвищим», — повчав її Танкред. Отже, вона привітала господиню з добре відрепетируваним виразом дівочої скромності, неоаристократичної гордовитості та юної граціозності.

Палермці, врешті, теж італійці і теж чутливі до жіночої вроди та до грошей. Усі знали, що чарівний Танкред бідний, як церковна миша, і вважали його незавидною партією (і дарма, як стало зрозуміло пізніше, коли було вже пізно); у заміжніх дам він користувався більшим успіхом, аніж у дівчат, які хотіли заміж. Ці приваби і вади Анджеліки та її жениха забезпечили їй несподівано теплий прийом. Можливо, деякі юнаки ладні були кусати собі лікті, що самі не зуміли відшукати для себе таку прекрасну амфору, повну золотих монет. Проте всі знали, кому належала Доннафуґата, і не дивувались, що саме Танкредові князь передав знайдений там скарб — немов, скажімо, несподівано виявлені поклади сірки, — як не