Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Віддалік на якорі нерухомо стояла «Селена», на палубі — жодного вогника. Та він стояв там і дивився. Інакше бути не могло. І тепер Зола вже не просто ворог Веста. Він мій ворог.

Аж тут якийсь зблиск на березі привернув мою увагу до тьмяного Узбережжя: з того боку в потемку аж світилася яскраво-синя куртка.

Сент.

Стояв нерухомо, прихилившись до вуличної тумби, тільки поли одягу майоріли на вітру. Я не бачила обличчя, та відчувала його погляд. Він усе це спостерігав — отже, знає. За вітрила, що тепер плещуться над «Жоржиною», виносячи нас у море, заплачено його власною монетою. І вже не важило, хто я така і що між нами відбувалося. Уперше в житті ми опинилися по різні боки.

— Фейбл.

Із задумливості вивів голос Веста, я закліпала, фокусуючись на його обличчі. З нього стікала морська вода, а в тому місці, де капітан учепився у драбину, між нами зблискувало скривавлене лезо ножа.

— Ти як? — повторив.

Кивнула, позирнула йому в лице: спокій у цих очах допомагав зібратися докупи. Та сама рівновага, що й завжди. Рушивши з Джевала, ми втрапили у шторм, що мало не проковтнув судно; Зола мало не вбив його самого і, попередньо понівечивши, заледве не потопив «Жоржину». А капітана ніби нічого й не похитнуло.

— Терпимо, — відказала.

Він кивнув, сунув ніж назад у ремінь.

— Тоді рухай дупою, лізь нагору.

Роздiл тридцять п’ятий

Сонячний промінь ліг на поверхню моря, ніби ліхтар, що освітлював нам дорогу.

Ми з Остером на носі судна розкладали краболовки по вантажних кошиках, за допомогою яких потім можна буде підіймати вантаж із «Жайвора». Я розплутувала вузол, споглядаючи спокійну воду, і звичні морські звуки висмикували зсередини всі спогади з минулого життя, до Джевала. Ось батько схилився над мапами, у зубах — люлька, у руці — склянка хлібної. Плескіт линви, зблиск сонця на надраєній палубі.

Підвела погляд на щоглу, де мала сидіти мама, умостившись серед сіток високо над головами. Чула від неї безліч історій про пірнання біля самотніх рифів у найвіддаленіших куточках Безіменного моря — проте вона ніколи не розповідала мені про Бастіан або про часи, коли ходила в команді Золи перед тим, як зустріла мого батька. Навіть жодного разу не згадувала, що привело її на Звуження. І від часу розмови з Сентом у таверні Ґріффа я постійно шкодувала, що не розпитала про неї більше.

Уперше Ізольда взяла мене з собою на занурення, коли мені було шість років. Коли ми випірнули, батько чекав на шканцях «Жайвора», і десь у куточку обличчя під вусами ховалася така рідкісна усмішка. Підхопив мене, узяв за руку, провів до капітанської каюти — і там я пригубила свою першу склянку хлібної. Тієї ночі я спала в маминому гамаку, згорнувшись під її теплим

боком, а вітер собі завивав і бився об борти корабля.

Грозові Тенета — остання водна смуга перед Безіменним морем, улюблене місце штормів, що перетворили його на цвинтар. Аж фізично відчутно було, як розширюється Звуження довкола нас, і «Жоржина» здається крихітною цяточкою в безкраїм морі. Та скоро ми дійдемо до його межі, лишивши всі досяжні землі далеко позаду.

У напіврубці з’явився Пай зі своїм реманентом. Акуратно розпакував секстант і взявся до роботи: поклавши нотатник на стос мотуззя, уносив туди якісь помітки. Роздивлялась, як він водить руками, поки світло не впаде на дзеркало потрібним чином.

— І скільки ще? — поцікавилася, поклавши краболовку під ноги.

— Завтра будемо там, якщо вітер знову зміцніє.

Примружившись, позирнула на Остера на вершечку грот-щогли: він витягав із кошика окуня, а навколо вже кружляла зграйка голодних птахів.

—Чого він з тими птахами? — запитала я.

Пай звів очі, м’яко всміхнувся, відтак розсміявся.

— Любить він їх.

— Схоже, вони його так само, — завважила я.

Пай на кілька хвилин повернувся до роботи, тоді поклав секстант назад у футляр.

— А ти правда була на «Жайворі», коли він затонув? — спитав раптом, засовуючи записи за пазуху.

Кивнула, роздивляючись рожеві й лілові хмарки; сонце, здавалося, розростається й розпливається, скочуючись із неба у воду. Не знаю, чи чули вони розповіді про ту ніч, але я про неї не оповідатиму. Боюся, що, вимовлена вголос, та подія знову оживе в мені. Між нами вже утворилася чимала відстань — між тою, яка стоїть зараз на палубі «Жоржини», і тою, яка стрибала з «Жайвора» в руки Клова.

Вест зійшов на перехідний місток і засукав рукави до ліктів. Відколи ми вийшли з Сероса, вони з Віллою взялися працювати над корпусом судна: лагодили всі пошкодження, що лишилися недоробленими, бо на ремонт забракло коштів. З того часу, як ми забралися з гавані, він не вшанував мене жодним словом. Навіть не глянув у мій бік.

— Дай подивлюся. — Він підійшов до Пая.

Той знову витягнув записи, розгорнув на останній списаній сторінці. Вест поволі проглянув стовпчики цифр, вітер висмикнув із зав’язаного вузла пасмо волосся, воно на мить затулило йому очі.

— Кинемо якір, поки вітер слабкий. Час надолужимо.

Пай кивнув.

— А що ящики? — звернувся Вест до Остера, хоча то була суто моя справа.

— Усе готово, — відповів Остер замість мене.

— Треба перевірити вузли. — І знову не дивлячись на мене.

Вишкіривши зуби, я обігнула щоглу.

— Весте!..

Та він уже розвернувся й покрокував до напіврубки. Рушила за ним і зайшла до капітанської каюти, де він уже взявся звіряти Паєві вимірювання з власними, позираючи на компас і мапу. При

цьому кривив рота, кусаючи щоку зсередини.

— Що коїться?

Я підійшла до нього впритул.

— Нічого, — випалив, упустивши компас.

Я чекала далі, не зводячи з нього погляду.

Він іще хвильку поміркував, тоді зайшов з іншого боку стола й тицьнув пальцем у мапу.

— Ось.

По центру Грозових Тенет треба було пройти складний поворот під прямим кутом: такий маневр непростий для будь-якого судна, більшого за рибальський човен. Щоб із ним упоратися, потрібна неабияка вправність.

— Його можна обійти подалі? — Вест