Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

— Він житиме, — сказав я солдатам із кухонного наряду, що стояли з виряченими очима довкола нас. — Хтось із кухарів бачив, що сталося?

— Ні — вони всі п’яні та в іншому приміщенні.

— Чудово.

Я зірвав розклад кухонних нарядів зі стіни й роздер його на клапті.

— Ви всі вільні. Повертайтеся до своїх наметів і тримайте роти на замку. Наглядач, на жаль, житиме. Йдіть.

Вони охоче пішли. Я теж пішов — до кілків, на які кухарі поскидали окремі предмети своєї форми, працюючи в кухонній спеці. Там був білий колись кітель із сержантськими смугами. Саме те, що мені треба. Я надягнув його та ступив на кухню, умить опинившись у своїй стихії та не маючи потреби крастись, а тоді попрямував до їдальні та бару.

Це було чудово. Грала музика, ревли офіцери, билися пляшки, лунали пісні. Одні постаті у формі розвалилися на столиках, тим часом як інші поз’їжджали з-за них на підлогу. Вцілілі були близькі до того, щоб долучитися до полеглих. Я проштовхався крізь це алкогольне пекло й неабияк помилувався непритомними п’яницями. Мені досі було боляче після енергійної відсічі капітана. Я заново відкрив для себе тезу, радше за все, давню як сама злочинність. Обкрадати п’яних легше, ніж грабувати тверезих.

Мені впав в око майор космічної служби, що лежав долілиць на підлозі та хропів. Я став біля нього навколішки та витягнув руку поряд із його рукою. Довжина в них виявилася однакова, тож його форма мала гарно на мене сісти.

— Шо за?.. — пробелькотів якийсь голос згори, і я зрозумів, що моє зняття мірок не залишилося непоміченим.

— Майорові ще треба заступати на вахту. Мені наказали його забрати. Ну ж бо, майоре, туп-туп, спатоньки.

Я ледве підняв зм’якле тіло, не отримавши ніякої допомоги від його друзів. Кінець кінцем підхопив його під пахви й виволік із кімнати. Його зникнення ніхто не помітив. За двері, уздовж коридору, на склад, до стелі забитий пляшками міцних напоїв. Тут він почуватиметься як удома. Замкнувши двері, я неквапливо роздягнув майора та вбрався в його форму. Навіть кашкет сів на мене добре. Я став новою людиною, себто офіцером.

Я покинув його сплячим і схованим від людських очей за випивкою. Міцніше зав’язав шийну хустку. І вирушив рятувати світ. Не вперше і, як мені щось підказувало, не востаннє.

РОЗДІЛ 24

Я озирнувся на пляшки, сягнув по одну рукою, а тоді ляснув себе по зап’ястку.

— Ні, Джиммі, не для тебе. Доведеться задовольнитися тим пивом, яке ти випив за сьогодні. Те, що ти маєш зробити, краще робити на тверезу голову.

Що я мав зробити? Просто потрапити на борт одного з космічних кораблів, знайти рубку, а тоді визначити координати цієї планети. Легко в теорії, та важкувато на практиці.

Нескладно було впоратися принаймні з першою частиною: відшукати космічні кораблі. Цього вечора я вже бачив, як залиті світлом силуети трьох із них здіймаються над наметами. Зважаючи на те, що в таборі й досі вирувала вечірка, ним тепер можна було пройти спокійно. Поки довкола ще вешталося вдосталь п’яниць. Я змахнув трохи пилу з лацкана, розправив ордени на грудях. Неабияка колекція. Я перевернув найбільш кричущий із них і викрутив шию, щоб прочитати на ньому напис. «ПРЕМІЯ “СЛАВНИЙ ПІДРОЗДІЛ”: 6 ТИЖНІВ БЕЗ ЗПСШ В РОТІ». Чудово. Я вирішив, що решту з них було присуджено за не менш відважні військові подвиги. Час іти.

Виглядало на те, що в алкогольному бедламі на сьогодні все завершувалося. Над барною стійкою замикали гриль. Санітари вантажили непритомні тіла на ноші, тим часом як ходячі поранені шкандибали до виходу. Двійко сивочолих полковників спирались один на одного, підіймали й опускали ноги, та не рушали з місця. Я зробив із їхньої парочки трійцю, дозволивши їм спертися на себе.

— Я йду туди само, куди й ви, панове. Чи не можна вас супроводити?

— Ти, канєшно, добрий друзяка... друзяко, — видихнув у мій бік один із них. У мене в крові негайно підвищився вміст алкоголю, і я гикнув.

Так ми й вийшли, а тоді пропетляли між карет швидкої, які саме навантажували офіцерами-алкоголіками, та поплелися в ніч. У бік космічних кораблів. Де КНО, я навіть не здогадувався — втім, мене це не цікавило. Те саме стосувалося моїх просякнутих випивкою супутників. Усю свою увагу й останні крихти свідомості вони зосередили на тому, щоб просто переставляти ноги.

Поперед нас завернув за ріг взвод військової поліції, який угледів зблиски світла на срібних курях, що красувалися на плечах моїх супутників. Тоді поліцейські найспритніше на моїй пам’яті виконали команду «кругом — руш».

Поки ми шкандибали вздовж заставленої наметами вулиці до яскраво освітленої будівлі в кінці неї, мої п’яниці ставали дедалі важчими й рухалися дедалі повільніше. Будівля була велика й постійна — без сумніву, належала до поцуплених у корінного населення стоянок. Навіть цієї пізньої (точніше, ранньої) години біля її входу стояли двоє озброєних охоронців. Усе каміння вздовж стежки було пофарбоване в білий колір, а надміру ошатна табличка над дверима сповіщала: «ШТАБ БАЗИ — ГЕН. ЗЕННОР, КОМАНДУВАЧ».

Це місце однозначно було не для мене. Я завів своїх підопічних на траву, до таблички «НЕ ЛІЗЬ — ЗАСТРЕЛЯТЬ», і відпустив їх. Вони миттю попадали й захропіли.

— Агов, охоронці, — гукнув я. — Один із вас стане офіцером дня. Ці полковники занедужали. Думаю, харчове отруєння.

Я якомога суворіше зиркнув на них, а на їхніх обличчях не ворухнувся жоден м’яз.

— Так, сер! — вигукнув сержант. — Офіцер дня зараз буде!

Він розвернувся й помчав геть, і я теж. До обвуглених решток спортивного майданчика, на якому стояли три космічні кораблі. Усі вони наїжачилися зброєю, гадаю, привезеною сюди, щоб вразити місцевих. Або щоб відбивати озброєні атаки, які так і не відбулись. Як же, напевно, тяжко було на душі всім військовим від того, що вони не змогли натиснути на свої блискучі спускові гачки й перестріляти місцеве населення. Вони затіяли війну, а на неї ніхто не прийшов. Таке страшенно дратує.

Ішов я похитуючись, аби мене сприймали як офіцера. До