Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

— Стій, хто йде?

— Відкаґалься... — пробурчав я та протиснувся повз нього. Рядовий, нікчема серед нікчем.

— Прошу, майоре, сер, ваша величносте. Вам не можна зайти, доки я не побачу ваш квиток.

— Відкаґалься двічі! — Дотепно, дотепно. — Нашо мені квиток на власний корабель?

Повз нього та вгору сходами. Мізки завжди перемагають м’язи. Крок за кроком до розчахнутого космічного шлюзу. Та набурмосеного сержанта-майора, що стояв там і супився, невблаганно заступаючи вхід.

— Це не ваш корабель, майоре. Я знаю роту із цього корабля. Ви на іншому кораблі.

Я роззявив рота, щоб посперечатися, віддати наказ, накричати. А тоді роздивився сталево-синю щелепу, яскраві червоні очі, волосся, що непомітно переходило у брови. Навіть закручені волосини в його зламаному носі мали такий вигляд, наче їх було зроблено зі сталевої вати.

— Корабель не мій?

— Корабель не ваш.

— Ма’ть, таки не мій... — прошелестів я, розвернувся, незграбно спустився та й подався в ніч. Я ніяк не пройшов би повз сержанта-майора. Назад, до будівлі штабу та рядів наметів, снувати інший план.

Сховавшись у темряві під великим деревом, я поглянув на кораблі й не надумав жоднісінького способу потрапити на борт якогось із них. Година була пізня, п’яниці тепер розсіялись, і в таборі запала тиша. Якщо не брати до уваги блудних гуртів військових поліцейських. Хай усе, що треба зробити, зачекає до ранку. У денному світлі буде небезпечніше, та ризикнути потрібно. Можливо, якщо довкола кораблів виникне метушня, мені вдасться загубитися в ній. Наразі ж, узагалі-то, треба замислитися про власну безпеку. І про те, як поспати, позіхнув я. Знову заболіли побиті ребра. Я трохи попхинькав і щиро пожалів себе.

У нічній тиші стало чітко чути гучні команди й тупіт чобіт зі ставки. З’явилася купка офіцерів, що привела зброю у стан бойової готовності й помчала стежкою. Навіть із такої відстані я впізнав огидну постать того, хто біг попереду. Зеннор, за яким поспішають його підлеглі. Я розчинився в тіні: тут мені місця не було.

Чи все-таки було? Попри бажання хутко ретируватися й вижити, я застиг на місці та зосередився. І відчув огиду до думки, що почала у мене формуватись. Офіцери пройшли обвугленим спортивним майданчиком і проминули космічний корабель, до якого я намагався потрапити. На той час думка вже викристалізувалась і стала мені ще осоружнішою, бо якраз могла спрацювати. Я з величезним зусиллям притлумив шалений страх, що ось-ось охопив би мене, розімкнув коліна й незграбно подався вперед. Помчав майданчиком навздогін офіцерам.

Якби хтось із них озирнувся, мені був би кінець. Але це майже неможливо: їхньою роботою в житті було перти навпростець і долати все, що застувало їм шлях. Тож вони просувалися вперед, а я просувався за ними, безупинно наближаючись. Усякий, хто стежив би за нами, побачив би групу офіцерів, яку силкується наздогнати їхній колега.

Коли вони досягнули сходів вантажного корабля, я був просто позаду них і дивився, як вони з гідністю заходять на борт. Я ще поспішав, але вже не так сильно. Точно розрахувавши час, я дістався до охоронця біля підніжжя сходів тієї самої миті, коли ті зникли з поля зору вгорі.

— Генерале! — вигукнув я. — Надійшло повідомлення. Це терміново!

Я помахав рукою, знову гукнув і прошмигнув повз охоронця, а той зробив єдине, що мав робити: віддав честь. Я піднявся сходами, тепер уже набагато повільніше, тягнучи одну ногу — ну, знаєте, давнє бойове поранення. Коли я, задиханий, опинився біля відчинених дверей, їх уже давно не було видно.

— Генерал, де він?

— У каюті капітана, сер, — відповів охоронець.

— На кораблях такого типу це біля рубки?

— Так, майоре, та сама палуба, дев’ятий номер.

Я поквапився далі, до найближчого східного трапа й поліз ним угору. Дедалі повільніше та повільніше. На кораблі було тихо й порожньо, та я чув, як згори долинають голоси. Досягши наступної палуби, я обійшов її до східного трапа на протилежному боці. Там зупинився й неквапом порахував до двохсот.

— Ти сміливий, але відчайдушний чортяка, Джиме, — пробурмотів я й охоче погодився із собою. Рухаймося далі.

Побачивши велику дев’ятку на перетинці вгорі, я майже зупинився. Обережно вистромив голову над палубою та роззирнувся. В полі зору нікого не було, та з проходу долітали голоси. Біля дверей виднілися намальовані під трафарет числа. Одні двері були позначені словом: «РУБКА».

Зараз або ніколи, Джиме. Уважно роздивися довкола. Нікого. Глибоко вдихни. Що то за гучний стукіт? Це просто твоє серце гупає від звичного в таких випадках панічного жаху. Не зважай на нього. Крок угору, крок уперед, до дверей, берися за ручку.

Ось тільки ручку відпиляно. До дверей кріпилася на болтах арматура, також приварена до дверної рами. Рубка стояла запечатана, зачинена, недоступна, герметична.

Поки я це усвідомлював і намагався осмислити, просто над моїм вухом пролунав голос.

— Гей, ти, що тут робиш?

Якщо моє серце думало, ніби весело гупало раніше, то тепер воно повністю віддало швартови й вискочило з грудей. Я крутнувся, проковтнув його та постарався не сказати: «Ковть!» Скривився й поглянув на фігуру в однострої попереду. На її плечі. Посміхнувся.

— Я можу спитати те саме у вас, лейтенанте. Що ви тут робите?

— Це мій корабель, майоре.

— Чи дає це вам підстави розмовляти таким тоном зі старшим за званням?

— Перепрошую, сер, не роздивився погонів, сер. Але я бачив вас біля рубки, а нам із цього приводу віддавали накази...

— Ви нітрохи не помиляєтеся. Запечатати й заборонити підходити до неї будь-кому, правильно?

— Правильно.

Я наблизив своє обличчя до його, насупився та з полегшенням уздрів, як він зблід. Важко водночас супитись і говорити насмішкувато, та мені це вдалося.

— Тоді ви будете раді знати, що мені наказано подбати про те, щоб ви буквально виконали свої накази. А де, до речі, генерал Зеннор?

— Отам, майоре.

Я крутнувся на підборах і пішов у той бік, у який найменше хотів іти. Він за мною стежитиме — я в цьому не сумнівався. Та вибору не мав. Якби я просто спробував забратися з корабля, він би, ймовірно, замислився над моєю присутністю, щось запідозрив і забив на сполох. У