Читати книгу - "Вовчиця , ЛІдія Тугай"

Маша зібрала всю свою силу волі, знову й знову стискаючи і розслабляючи пальці, намагаючись звикнути до болю, який вона відчувала від мотузок. Вони здавалися настільки міцними, що кожен рух обертався новим стражданням. Але вона була вперта, і на її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка: її це не зупинить.

Поступово, крок за кроком, вона почала розслаблятися. Замість того, щоб боротися з мотузками, вона почала думати про них, як про щось, що можна обдурити. Її розум став уважним, а пальці — розумними, прагнучи знайти слабке місце в кожному вузлі. Спочатку це здавалося неможливим, але з часом і після кількох спроб, вона відчула, як один з вузлів трохи ослаб. Це було лише початком.

Маша почала працювати швидше, витягуючи один вузол за іншим. Її руки боліли, але вона не звертала уваги на біль. Кожен сантиметр вільної шкіри означав все більше шансів на втечу. Відчуваючи, як мотузки поступово ослабли, вона ще раз зосередила всю свою увагу і, з останньою силою, вирвала одну з мотузок. Вільна рука!

Далі справа пішла швидше. Вона вирвала іншу мотузку і перевірила свої рухи — вільні пальці, які вже могли зручно рухати руками. Маша розтерла зап’ястя, витираючи відчуття болю, але знала, що цього часу було мало. Їй потрібно було звільнитися повністю.

Вона різко піднялася, стрибнувши з ліжка, і намагалася зберігати тишу. Повітря було густим і важким, і вона тихо дихала, щоб не видавати себе. Її ноги тремтіли від слабкості, але вона трималася. Маша почала обережно оглядати кімнату, а її очі пристосовувалися до темряви, даючи змогу побачити більше деталей.

Стіни були обшарпаними, як від старих шрамів. Кам’яна підлога і сводові стелі створювали відчуття тісноти і безвиході, але на кожній стіні можна було помітити сліди — плями на камені, подряпини на дерев’яних решітках. Під стіною, по ліву сторону, стояла стара металева шафа, злегка відкриті дверцята якої вказували на те, що в середині могли бути корисні предмети. Трохи далі, під стелею, вона помітила старе світло, яке, ймовірно, все ще було підключене.

Маша повільно пішла до шафи, обережно відкриваючи її дверцята. В середині знаходився кілька предметів: брудні ланцюги, порожня пляшка з-під алкоголю і щось схоже на старий ніж. Вона припала до нього і міцно стиснула рукоятку. Це було її першою надією на свободу.

Маша приготувалася діяти швидко. Тепер, міцно тримаючи ніж у руках, вона поверталася до дверей. Кожен звук у кімнаті відчувався, як відлуння, загострене до межі. Вона підняла голову, чекаючи. І от, знову — ці кроки. Тепер вони були чіткими, рішучими, і Маша була готова до всього.

Серце калатало від адреналіну, але вона відчувала, що це її момент.

У кімнату зайшов незнайомець.

— Прийшов твій час, вовчиця, — його голос був спокійний, але в ньому відчувалася загроза.

Маша не вагалася. Вона миттєво кинулася до нього, розраховуючи на швидкість і рішучість. Але незнайомець виявився на кілька кроків попереду. Його рухи були настільки швидкими та точними, що він відразу вибив ніж з її руки, змусивши її відскочити назад. Маша намагалася збити з нього хватку, але він не здався.

Він розсміявся — не від радості, а від деякої іронії, що в ньому змішувалася з чимось ще.

— Ти добре впоралася з мотузками й знайшла ніж. Але невже ти думала, що все це могло просто так бути тут? Що мотузки не були розраховані на тебе? Я ж не хочу, щоб ти нудьгувала! — він знову розміявся, але цей сміх був гірким, як темна тінь, що накрила їх обох.- Відчуття близької втечі... Воно таке надихаюче, правда?

Він знов засміявся, але цього разу в його сміхові була гіркота. Ледь помітна.

Маша затримала подих. Щось у його очах... Щось в тому як він ледь помітно напружив пальці, ніби втримуючи себе від руху. Його постава була розслаблена, але погляд... Не хижака, що бавиться здобичу, а людини яка сама в клітці.

Її клітка була очевидною. Його ж ... Що тримало його тут?

- То хтож із нас насправді в пастці? - промовила вона.

Він усміхнувся ще ширше, але лиш відповів коротке:

— Ходімо. Господар чекає на тебе.

Охоронець розвернувся і повів її вперед. Вони вийшли з тісного підвалу, де вогкість ще трималася на шкірі, й піднялися на перший поверх розкішного маєтку. Мармурові підлоги, важкі портьєри, м’яке світло дорогих ламп — усе тут дихало багатством. Але часу розглядати не було.

Сходи на другий поверх були застелені темно-бордовим килимом, що приглушував звуки кроків. Коридор здавався нескінченним, лише тіні ламп миготіли на стінах. Охоронець не сказав більше ні слова — просто відчинив двері і зробив жест, наказуючи увійти.

Спальня? Вона не очікувала цього.

Посеред кімнати стояв Зурга. Його губи розтягнулися у хижій усмішці, очі блищали, наче він уже передчував розвагу.

— Йди, — кинув він коротко.

Охоронець мовчки зник, прикривши за собою двері.

Тиша. І лише погляд Зурги, що ковзав нею, немов вибираючи, з чого почати.

— Я перегризу тобі горлянку, якщо торкнешся мене! — її голос бринів сталлю, а в очах спалахнув виклик.

Зурга зупинився, його хижий погляд піднявся до її очей. На мить у ньому промайнуло здивування, але воно швидко змінилося розвагою.

— Дівчинко… А раптом тобі навіть сподобається? — Він засміявся, роблячи крок уперед. Його рухи були повільні, розважливі, немов він смакував кожну мить.

— Ти так вчасно з’явилася! — У його голосі дзвеніла тріумфальна нота. — Я вкушу тебе, і ти станеш моєю луною. А луна не може бути альфою!

Зурга хрипло розсміявся, блиснувши гострими зубами.

— Як не крути, альфою буду я. Ти підкоришся мені.

Він ще ближче нахилився, вдихаючи її запах, наче вже відчував смак перемоги.

— А з твоєю допомогою… — його голос потемнів, — я зламаю всіх прибічників твого батька. Вони схиляться переді мною. І ти станеш першою після мене.