Читати книгу - "Вовчиця , ЛІдія Тугай"

Маша скривилась і на її обличчі з'явався гідливий вираз. Вона дивилась на нього, наче на щось огидне, брудне.

Зурга помітив це. Його усмішка згасла, а в очах спалахнуло роздратування.

-Що ж... Тоді спочатку укус, а потім розваги! - гаркнув він. 

Маша інстинктивно відступила на декілька кроків назад. Серце калатало, але страх відступив перед холодним розрахунком.

Зурга не став чекати. Він кинувся вперед, і в стрибку його тіло змінилося- м'язи напркжидися, кістки хруснули, хутро вирвалося на зовні. Величезний вовк летів просто на неї, розкривши пащу, готовий зімкнути зуби на її шиї.

Вона не встигне перетворитися!

Але пам'ятала, чого вчив Паша.

Рука метнулась вперед, різко, впевнено, змушуючи інстинктивно хижака сфокусуватися на русі. І в останній момент, коли його погляд зачепився зі її долоню, вона рвучко відвела руку в бік. 

Вовк повернув голову, стежачі за рухом.

Маша блискавично і з усієї сили вдарила його за вухо, водночас відхиляючись у бік. Важке тіло рухнуло на підлогу.

Маша обережно визирнула з кімнати, дослухаючись. Тиша.

Вона ступила в довгий коридор, ковзаючи поглядом по стінах, дверях, ледь освітленій підлозі. Намагаючись не видавати жодного звуку, рушила вперед.

Біля сходів зупинилася.

— Вбий його.

Ці слова прозвучали тихо, але чітко. Не відлуння, не думка — голос. Знайомий.

Голос Анатолія Всеволодовича.

Її пальці мимоволі стиснулися в кулак, але вона не подала вигляду. Зробила повільний вдих і продовжила спускатися.

На першому поверсі, біля підніжжя сходів, завмер Анатолій Васильович. Він саме прибирав телефон до внутрішньої кишені піджака. Його пальці ледь помітно здригнулися. Його постать здавалася застиглою, а в очах читалася розгубленість.

— Що сталося, дитинко? — Голос його був спокійним, але погляд, що ковзнув її обличчям, видавав стривоженість.

Маша важко дихала, досі відчуваючи напругу в тілі.

— Зурга… Він хотів… Він намагався… — слова ледь зірвалися з її губ.

Анатолій Васильович приглянувся уважніше, і його погляд затримався на її шиї.

— З тобою все гаразд?

Маша інстинктивно торкнулася шиї, ніби перевіряючи, чи там усе так, як має бути. Її серце ще не встигло заспокоїтися після сутички.

Але раптом щось у його поведінці змінилося. Вона це відчула.

— Що ви тут робите? — Її очі звузилися, голос став жорсткішим.

Анатолій Васильович не кліпнув.

— Я прийшов повідомити Зургу, що ти наказала зібрати зграю. За годину вони будуть на галявині…

Маша завмерла.

Щось було не так. Слова звучали правильно, але відчуття… Холодок пробіг шкірою, внутрішній голос кричав: «Бреше!»

— Ти брешеш! — сказала вона тихо, але твердо.

Її кроки були безшумні, коли вона повільно спустилася вниз. Вона зупинилася прямо перед ним, змушуючи подивитися їй у вічі.

— Навіщо ти тут насправді? — В її голосі не було страху, лише холодна впевненість.

Анатолій Васильович не відвів погляду, але щелепа його ледь помітно сіпнулася, напружуючись. В кутиках губ застигла ледь вловима тінь усмішки — холодної, позбавленої будь-якого тепла.

І в цю мить усе стало ще очевиднішим.

— Ти кмітлива… Занадто кмітлива, — промовив він, і його голос здався їй надто рівним, надто спокійним.

Його погляд ковзнув крізь неї, ніби вона вже була неважливою.

Маша не встигла навіть озирнутися, коли з-за її спини з’явилася тінь.

Короткий кивок Анатолія — і наступної миті на її плечі впали важкі руки.

Охоронець.

Сильні пальці стиснулися на її передпліччях, мов залізні обручі. Маша рвонулася, спробувала вислизнути, але хватка була бездоганна.

Його руки — мов лапи хижака, що міцно вчепився в здобич.

З грудей вирвався короткий, уривчастий подих.

Вона не могла рухатися. Не могла втекти.

— Ти як заноза в дупі! — голос Анатолія Васильовича задзвенів від люті. — Чому ти завжди руйнуєш всі плани?!

Його пальці стиснулися в кулаки, але він втримав себе від різких рухів.

— Спочатку ти з’явилася на нараді, коли тебе там і близько не мало бути! Потім — ти виявилася вовчицею! А тепер… — Він різко видихнув, намагаючись узяти себе в руки, але кожне слово виривалося крізь стиснуті зуби. — Тепер мені довелося співпрацювати з Зургою!

Він зробив крок ближче, і Маша відчула, як від нього війнуло холодною рішучістю.

— Він мав тебе... вкусити, а я… Я мав тебе врятувати! — Його губи скривилися в жорсткій усмішці. — Ти б не змогла стати Альфою, а я, твій «рятівник», взяв би тебе під своє крило. І вся зграя була б на моєму боці!

В його очах блиснув лід.

— Але ти… Ти підписала собі смертний вирок, дитинко.

Його голос знизився до майже ніжного тону, але від нього мороз ішов по шкірі.

— Кого ти наказав вбити? — Маша примружила очі, її голос залишався рівним, але всередині вже наростала тривога. — Коли я спускалася сходами, я чула, як ти розмовляв по телефону.

Анатолій Васильович підняв брови, ніби справді здивувався.

— А! Так! — Він коротко кивнув, ніби раптом пригадав щось незначне. — Ледь не забув…

Маша не зводила з нього очей.

Він витримав паузу, насолоджуючись її напруженістю, перш ніж нарешті додав:

— Твого коханого...