Читати книгу - "Вовчиця , ЛІдія Тугай"

Ранок минулого дня

— Алло… — сонно пробурмотіла Маша, розплющуючи очі від несподіваного дзвінка.

— Вибач, сонечко, не зможу сьогодні заїхати. Справа виникла, — голос Паші звучав напружено, але він намагався приховати це.

— Добре, — тихо відповіла вона і натиснула "завершити виклик".

Паша не міг знайти собі місця.

Він уже кілька годин нишпорив містом, намагаючись з’ясувати, хто ці двоє — вовк і вовчиця, що переслідують Машу. Але думки раз у раз поверталися до вчорашньої розмови з Леоном.

Вони вийшли з ресторану, і тепле нічне повітря обгорнуло Пашу — пахло пізнім літом: терпким листям, нагрітою за день землею і димком далеких вогнищ. Але навіть у цій задушливій ночі він відчував холод.

Напруга між ним і Леоном не розсіювалася.

Леон зупинився, уважно вдивляючись у Пашу. Його темні очі не просто оцінювали — вони вимагали правди.

— Ти знаєш, що я хочу почути, — ствердно кинув він, не відводячи погляду.

Паша ковтнув повітря, що раптом видалося задушливим.

Ось він, момент.

Мить, коли слова стають дверима, які вже не зачинити.

У нього був вибір?

Ні.

Він відчував це так само гостро, як глуху напругу в грудях. Все, що відбувалося останніми днями, штовхало його саме до цієї точки.

Він міг би спробувати обійти її.

Збрехати.

Прикинутися, що нічого не знає.

Але Леон не повірить.

Леон ніколи не вірить словам.

Він вірить лише інстинктам.

Паша зустрів його погляд і сказав:

— Біла вовчиця.

Тиша.

У цей момент здавалося, що ніч навіть перестала дихати.

Леон звузив очі, оцінюючи відповідь. Його постава залишалася розслабленою, але Паша бачив, як змінилося дихання — ледь помітне, глибше, мов хижак, що відчув здобич.

— Мій час дорого коштує, — сказав він нарешті, ледве стримуючи усмішку.

Паша відчував його погляд шкірою.

— Але не дорожче за нову вовчицю у зграї, — відповів він. І, перш ніж Леон устиг відреагувати, додав:

— Хоча… може, вона взагалі не захоче. У вас же демократія?

Остання фраза була ризиком.

Паша знав, що Леон не терпить насмішок, особливо тих, що стосуються його влади. Але він сказав це. Навмисне.

Щоб зрозуміти, наскільки далеко Леон дозволить собі зайти.

Мить тиші розтягнулася, важка, як обіцяний вирок.

— Побачимо, — кинув Леон зрештою й різко розвернувся, прямуючи назад у ресторан.

Ось він, шанс.

Паша мав кілька днів.

Час, щоб розповісти Маші правду.

---

Другий поверх ресторану

Паша пішов за ним, відчуваючи, як напруга в тілі трохи спадає.

Але варто було їм піднятися на другий поверх, як усе змінилося.

Повітря бриніло, мов тягучий передгрозовий гул.

Магія була такою густою, що її можна було майже відчути на дотик — розпечену, пульсуючу, готову зірватися вибухом.

Лілія та Соллі сиділи одна напроти одної, мов дві стихії, що ось-ось зійдуться у смертельному танці.

В їхніх очах відсвічувало світло, наче вогонь і блискавка зіштовхнулися посеред шторму. Волосся тріпотіло, підхоплене невидимим вітром, а меблі навколо почали ледь помітно тремтіти, ніби реальність не витримувала їхньої присутності.

Щось було не так.

Паша відчував це шкірою.

Простір стискався, електризувався, здавалося, ще мить — і все навколо просто зникне у вихорі неконтрольованої сили.

— Досить!

Голос Маші розрізав напругу, мов удар грому.

Він був несподівано низьким, різким, владним. Незнайомим.

Звукова хвиля розкотилася кімнатою, торкнувшись кожного. Навіть тіні, що клубилися довкола, на мить завмерли.

Напруга зникла так швидко, що це здалося нереальним. Немов хтось невидимий смикнув за нитки й стягнув магію назад, наче натягнутий до межі лук.

Лілія й Соллі одночасно повернули голови до Маші, їхні груди швидко здіймалися й опускалися.

Тиша.

Вона була щільною, майже фізичною, мов тінь після спалаху блискавки.

А потім — все змінилося.

Напруга розчинилася, ніби її ніколи не було.

І дві жінки, ще хвилину тому готові спопелити одна одну, тепер фліртували з Леоном.

Гра почалася.

Лілія нахилилася трохи вперед, її губи ледь помітно вигнулися у посмішці. Соллі провела пальцями по тонкій ніжці келиха, мов грала на струнах.

Вони атакували — тільки цього разу інакше, змістивши поле бою.

Паша спостерігав, не приховуючи здивування.

Його мати завжди була іншою. Закритою. Відлюдькуватою. Вона обмежувала свій світ будинком, справами, обов’язками.

А тепер перед ним сиділа зовсім інша Соллі — блискуча, граційна, впевнена в собі жінка, яка відкрито кидала виклик.

Це була гра? Виклик? Бажання вирватися з тіні?

Він не знав.

Але розумів одне — цього вечора в ресторані почалася партія, ставки у якій могли бути значно вищими, ніж здавалося.

Пашу вирвав із роздумів різкий дзвінок. На екрані висвітилося ім’я Іллі.

— Ти щось знайшов? — Паша підняв слухавку, одразу переходячи до справи.

— Так… — голос Іллі був напруженим, у ньому вловлювалася тривога. — Вовчицю бачили в магазині зброї.

— І? — Паша відчув, як у нього стислося всередині.

— Вона купувала вибухівку, — Ілля вичавив ці слова, наче сам не вірив у почуте.

Паша зблід. Його пальці стиснули телефон так, що побіліли кісточки.

— Де вона зараз?

— Не відомо. Але ми її знайдемо. Це лише питання часу.

Лінія обірвалася.

Паша ще кілька секунд стояв непорушно, вдивляючись у чорний екран телефону.

Вибухівка.

Паша не міг покладатися лише на слова Іллі. Йому потрібно було самому оглянути місце, де бачили вовчицю, відчути її запах, переконатися, що це саме вона. Він довіряв Іллі, але до останнього сподівався, що це не та, яка переслідує Машу.

Весь день пішов на пошуки.

Магазин зброї був маленьким, майже непримітним, але Паша одразу вловив її слід. Запах вовчиці все ще висів у повітрі — тонкий, але виразний, сплетений з металевим присмаком пороху та машинним маслом.