Читати книгу - "Вовчиця , ЛІдія Тугай"

Він вийшов на вулицю й продовжив пошук. Слід вів його далі, до зупинки громадського транспорту. І там... обривався.

Паша стиснув зуби. Це була вона. Без сумнівів.

Вовчиця була обережною. Дуже. Вона знала, як ховати сліди, уникати погоні. Використовувала громадський транспорт, не залишала слідів у таксі чи автівках.

День минув у пошуках, але нічого конкретного він так і не знайшов.

А ввечері прийшла звістка, від якої у нього похололо всередині.

Маша зникла.

— Любий, ми їй дзвонимо, але крім гудків — нічого... Вона не бере слухавку!

— "Ми"? Це хто? З ким ти, мамо? Чому Маша залишилася сама? — Паша намагався тримати себе в руках, хоча всередині все кипіло. Він не міг злитися на матір, тому говорив якомога м’якше, але будь-хто інший на її місці вже пошкодував би, що народився.

— Я з Леоном у ресторані... Він запросив мене, — Соллі відчула легкий сором, але це була правда.

— Дай трубку, — втрутився Леон, простягнувши руку до Соллі.

Вона вагалася лише мить, але все ж передала телефон.

— Алло, Паша, — його голос звучав чітко, без зайвих емоцій. — Щойно мені надійшли координати її телефону. Я скину їх тобі, але... боюся, що її там уже немає. І так, я знаю, хто така Маша. Це вже особисте.

Коротка чоловіча розмова по суті — подумала Соллі, спостерігаючи за Леоном, поки він швидко пересилав Паші дані.

— Так, я неподалік, це її будинок. Мчу туди, — голос Паші був зібраним, але в ньому відчувалася напруга.

— Віддзвонися, як тільки щось дізнаєшся, — Леон кинув коротко, перш ніж роз’єднатися.