Читати книгу - "Капкан кохання, Світлана Литвиненко"

  Нарешті він відірвався від неї, все ще тримаючи долоню на її щоці.

- Леся, ти мені дуже подобаєшся. Я закоханий у тебе. Ти неймовірно гарна, приваблива… — сказав Амір, його голос був тихим, але сповненим щирості. Він намагався перевести подих, але серце калатало в грудях, мов навіжене.

  Леся завмерла. Її очі розширилися, а в грудях усе перевернулося. Вона чекала на ці слова чи, навпаки, боялася їх? Вона не знала, що сказати. Паніка змішалася з невизначеністю.

- Нам… нам треба їхати… — пробурмотіла вона, відступаючи і прибираючи його руку зі свого обличчя. Голос її здригнувся, але вона намагалася говорити твердо. — Ми повинні повернутися на ферму. Там, напевно, вже хвилюються.

  Амір застиг, його погляд похолов. Він не очікував такої реакції. Його визнання зустріло не ніжний погляд і не радісний трепет, а крок назад. Відсторонення. Йому навіть здалося, що її очі на мить сховали якусь тінь страху.

- Так… — коротко відповів він, намагаючись не видати образи. Але гіркий присмак розчарування вже розлився в ньому.

  Вони сіли верхи й повільно рушили вперед. Згодом опинилися на лісовій дорозі, і Леся зрозуміла, що вони на правильному шляху й зовсім скоро будуть на фермі. Обоє зберігали тишу. Кожен думав про своє. Леся намагалася зосередитися на своєму плані «А», але її думки знову й знову поверталися до поцілунку, до тих емоцій, які вона відчула. Це було для неї зовсім нове, незнайоме відчуття, яке пробудило в ній те, чого вона ще ніколи не відчувала від одного лише поцілунку. Такий приємний трепет, така солодка мить… Але годі про це! Леся змушувала себе не думати про нього, відганяла ці думки. Вона переконувала себе, що це лише наслідок стресу, який їй доводиться переживати, і нічого більше. Ніяких почуттів тут бути не може!

  Амір теж був захоплений своїми думками. Його розривало навпіл.

  З одного боку, йому хотілося кричати від радості. Він закохався. По-справжньому, глибоко, так, як ще ніколи в житті. Від цього почуття світ здавався яскравішим, а серце билося швидше. Він відчував себе щасливим, бо нарешті зустрів ту жінку, заради якої був готовий звернути гори.

  Але разом із радістю душу огортав болючий смуток. Леся не відчувала до нього того ж, що він до неї. В її очах не було відблиску кохання — лише бажання якнайшвидше вирватися з його присутності. Вона прагнула позбутися його, наче він був перешкодою на її шляху.

  Ця думка обпікала, залишаючи пекучий слід у грудях. Він не хотів її відпускати. Не хотів розлучатися. Навпаки — мріяв про життя з нею, щасливе, сповнене ніжності й турботи. Він міг би стати для неї всім.

  Але він дав обіцянку. Він пообіцяв їй свободу. І дотримає свого слова.

  Яким би сильним не було його почуття, він ніколи не стане силоміць утримувати біля себе жінку, яка не кохає його.

  "А може, все ж таки є надія? Може, з часом вона закохається в мене, і мої почуття будуть взаємними?" — ця думка майнула в його голові й змусила серце закалатати з новою силою.

- Не знаю, — відповів Амір сам до себе, усе ще перебуваючи у своїх роздумах.

- Ти щось сказав? — Леся зупинила коня й подивилася на нього.

- Та... — він, зібравшись із думками, кинув на неї короткий погляд, але в цей момент помітив, як їхні коні почали нервувати. — Вони щось відчувають. Ми тут не самі... вовки...

- Вовки?! — Леся завмерла, її очі наповнилися переляком. Вона судомно стиснула віжки в руках, намагаючись утримати коня, який почав крутитися на місці й фиркати.

- Спокійно, — заспокоїв її Амір, водночас намагаючись утримати свого коня. — Зберігаємо спокій...

- Амір, я боюся... — зізналася Леся, обхопивши шию свого коня, який нервово бив копитами землю.

- Зараз поскакаємо галопом, — твердо сказав він, озвучуючи своє рішення. — Головне — міцно триматися й ні в якому разі не обертайся назад. Ти смілива дівчина, Леся, ти зможеш. Готова?

- А якщо вони нас наздоженуть? — пошепки промовила.

- Коні швидші…

  Амір уже збирався дати знак для старту, але раптом із заростей попереду вискочив вовк. Він став посеред дороги, загрозливо вишкірив свої ікла, і з ненавистю дивився на них своїми жовтими, злими очима. Його шерсть настовбурчилася, а спина вигнулась дугою, він готувався до стрибка.

- Лесю, не рухайся, — наказав Амір, намагаючись не спровокувати хижака.

  Та ситуація лише погіршилася. Із заростей по обидва боки дороги почали виходити інші вовки. Вони тихо гарчали, ступаючи лапами майже нечутно. Один за одним хижаки оточували вершників, утворюючи замкнене коло. Загалом їх було аж п’ятеро.

  Потім один із вовків повільно підступав ще ближче, низько пригнувшись до землі. Почав посилювати гарчання, демонструючи гострі ікла. Ще один вовк, більший за інших, напевно, ватажок, стояв трохи осторонь. Він уважно стежив за кожним рухом вершників і видавав короткі уривчасті звуки, ніби даючи сигнали зграї.

  Коні ще більше занервували - вони били копитами й намагалися зірватися з місця, але вершники та страх перед хижаками утримували їх. Амір підняв руку, в якій тримав віжки, ніби намагаючись зберегти баланс між спокоєм і готовністю до дії.

- Вони замикають нас у пастку, — тихо промовив він, не зводячи погляду з ватажка. — Але ми не дамо їм нас дістати.

  Леся мовчала, відчуваючи, як від страху їй стискає горло. Її серце шалено калатало, а руки тремтіли, міцно стискаючи вузькі ремені. Напруга зростала щохвилини. А хижаки поступово стискали коло...