Читати книгу - "Капкан кохання, Світлана Литвиненко"

  Амір гарячково шукав спосіб вирватися з пастки... Та раптом почулося гудіння двигуна, і вже за кілька секунд поруч зупинився пікап. Двері відчинилися, і звідти вискочив Адам із рушницею. Він вистрелив у повітря, намагаючись відвернути увагу вовків. Хижаки насторожилися, але не розбіглися – навпаки, деякі почали наближатися до Адама, наче оцінюючи загрозу. Той не став чекати, вдруге вистрелив у повітря і швидко стрибнув за кермо.

  Скориставшись сум’яттям серед вовків, Амір подав знак Лесі негайно рухатися вперед. Вона швидко зрозуміла його намір і пришпорила коня, намагаючись не відставати від нього. Кілька разів дівчина ледь не втратила рівновагу, та зусиллям волі трималася в сідлі.

  Вони вирвалися з темного лісу й вискочили на відкрите пасовище. Леся, оглянувшись, побачила, що позаду вже не було переслідувачів — небезпека минула. Серце поступово заспокоювалося, і вони вже без поспіху попрямували до ферми. Незабаром до них приєднався й Адам.

- Давно не відчував такого адреналіну, — Адам перевів подих і підійшов до брата та його дружини. — Леся, ти поранена… Я зараз зателефоную лікарю, хай приїде й огляне тебе.
- Ні, не треба… — почала було заперечувати Леся.- Амір про мене подбав, зі мною все гаразд…
- Треба, — перебив її Амір. — Брате, зателефонуй лікарю, хай приїде. І дякую, що приїхав на допомогу. Ти нас фактично врятував від смерті. А звідки ти знав, де нас шукати і що нам потрібна допомога?
- Коли вранці ви не прийшли снідати, ми якось усі занервували. Мати послала мене подивитися, де це ви є. Ну, от я вийшов на подвір’я, обійшов усе, а вас ніде. Запитав у нашого Павла Степановича, а він мені й каже, що ви ще вночі кудись по черзі поїхали верхи, крадькома.
- Ой, невже?!— Леся аж вигукнула від здивування, бо гадала, що її ніхто не бачив, а виявилося — це не так.
- От бачиш, — Амір навіть посміхнувся, побачивши розчарований вигляд дівчини, і подумав, що, можливо, тепер вона замислиться над тим, який все ж таки її план «А» був невдалим.
- Ну, а потім Павло Степанович припустив, що з вами могло щось трапитися. Ну от, я взяв рушницю, думаю, проїдуся округою. Може й справді потрапили в якусь біду. Я цілу годину їздив колами, а потім заїхав на територію заповідника. І не даремно, якесь таке передчуття було, і воно мене не підвело.
- Дякую тобі, Адаме, — Леся на емоціях обійняла хлопця, викликавши в нього захоплення.
- Та, будь ласка, — відповів він їй на піднесеному тоні, обіймаючи її взаємно, — правда, з рушниці це я вдруге в житті стріляю.
- Але в тебе вийшло, — Леся відступила від нього, встигнувши помітити, як незадоволено це сприйняв Амір.
- Ну, все, подякували, пішли до будинку, — Амір швидко потиснув руку братові. — Нам варто привести себе до ладу та поїсти. А ти лікарю зателефонуй.
- Гаразд, — Адам був задоволений собою.

  Зайшовши до будинку, Леся та Амір одразу опинилися в обіймах Ольги Григорівни та Тамари. Позаду стояла Таїсія, яка теж радісно посміхалася, побачивши їх.

- І куди це ви серед ночі їздили?! — запитала Ольга Григорівна схрестила руки на грудях, зиркаючи то на сина, то на Лесю. — Ще й на конях! Та й вигляд у вас… Леся, а ти що, поранена?!

- Я… та я…, — Леся затнулася, яка ні в якому разі правду говорити не хотіла, але й вигадати щось правдоподібне в неї не виходило.

  Амір швидко підхопив, удаючи, що нічого особливого не сталося:

- Нам просто… захотілося прогулятися під зорями, — він усміхнувся, намагаючись розрядити атмосферу. — Хотілося романтики, не спалося якось… Але замість романтики отримали трохи адреналіну. Потрапили в халепу, але вже все позаду.

  Ольга Григорівна глибоко зітхнула, хитаючи головою.

- Ох, діти… На майбутнє спочатку думайте, а потім…

  Вона махнула рукою, так і не договоривши, але в її погляді читалося все — і полегшення, і злість, і нерозуміння, як можна було влізти в таку ситуацію.

 - Коли прийде лікар, повідомте, — додав Амір, кидаючи на Лесю короткий погляд.

- Добре, йдіть, — буркнула Ольга Григорівна продовжуючи пильно їх розглядати.

  Леся з Аміром зайшли до своєї кімнати. Він різко зачинив двері. Його очі враз потемніли, виблискуючи гнівом:
- Слів «дякую» було б достатньо. І не треба було тобі обіймати мого брата…,- його голос здався їй натягнутим, майже роздратованим.
- Це що, ревнощі? — Лесю це і здивувало, і обурило водночас.
- Я просто хочу сказати, що мені це було неприємно... Дивитися на те, як моя дружина обіймає іншого чоловіка…
- Зупинися, — Леся майже крикнула на нього, відчуваючи, як у ній закипає злість. — Між нами не ті стосунки, щоб ти мені виказував своє невдоволення! Я сама вирішую, кого обіймати, а кого ні.

- Ти не розумієш…,- Амір зробив крок до неї, і в його голосі відчувся ледве стримуваний жар.- Я бачив, як він на тебе дивився…

- І що з того? – вона гордо підняла підборіддя, не бажаючи піддаватися його напору.- Я подякувала твоєму братові за порятунок. Це нормально! Нічого ганебного в цьому немає!

- Для тебе, можливо, ні… Але я не можу це просто проковтнути, Леся! Мене розриває від думки, що інший чоловік відчуває до тебе щось більше!

  Його голос ставав дедалі напруженішим, а він сам — ближчим. Очі обпалювали її обличчя, погляд був важким, пристрасним.

- А ти не смій мені вказувати! — вона відступила назад, намагаючись угамувати бурю емоцій, яку він у ній викликав. — Ще раз повторюю: між нами не ті стосунки! І той поцілунок нічого не означає!

- Для мене означає! — різко перебив він, зриваючись на гарячий шепіт. Амір зробив ще один крок до неї, і вона відчула, як її спина торкнулася холодної стіни.

  Його руки вперлися в стіну з обох боків від її голови. Він був надто близько. Надто. Його гаряче дихання обпікало її щоку, а погляд впивався в її губи.

- Амір… — її голос зрадливо затремтів.

- Що? — запитав він хрипло.

- У мене голова болить, — швидко випалила вона, відчуваючи, як їй бракує повітря. — Паморочиться… нудить…