Читати книгу - "Мережа таємниць, Olenka Ing"

Гуркіт вибуху все ще лунав у вухах, коли троє мчали вузькими вуличками старого міста. Ліна попереду, Олена та Ігор за нею, притискаючи одне одного до стін, щоб не впасти. Олена відчувала, як тремтить серце Ігоря крізь його долоню, що стискала її руку.

— “Куди ми йдемо?!” — вигукнула Олена, ледве встигаючи за Ліною.

— “У безпечне місце,” — кинула та через плече. — “Але і там не буде легко.”

Вони завернули в старий двір, де росли дикі троянди, і опинилися перед залізними дверима. Ліна швидко набрала код на панелі, і двері зі скрипом відкрилися. Вони увійшли всередину, де запах пилу й старих книжок змішався з холодом каменю.

— “Що це за місце?” — шепотіла Олена, озираючись на довгі стелажі й старі лампи.

— “Колишнє сховище Марка. Але він давно тут не був,” — відповіла Ліна, вмикаючи стару лампу. Її обличчя на мить стало м’якішим. — “Сідайте. Нам треба поговорити.”

Ігор обережно сів, тримаючи Олену за плечі.

— “Скажи вже все. Хто той чоловік на відео?” — пробурмотів Ігор, втомлено провівши руками по обличчю.

Ліна мовчки витягла з кишені ще одну фотографію й кинула на стіл. На ній — чоловік років сорока, з гострим поглядом і сивиною на скронях. Олена затамувала подих.

— “Його звати Віталій Боровський. Колись він був вашим наставником, Ігорю. А тепер — головний гравець у цій грі.”

Ігор відкинувся на спинку стільця.

— “Боровський? Але ж він… зник.”

— “Не зник,” — холодно відповіла Ліна. — “Він стоїть за всім. Ніна — лише його лялька.”

Олена заплющила очі, намагаючись упорядкувати хаос у голові. Але її роздуми перервав глухий стукіт у двері. Всі троє завмерли.

— “Це наші?” — прошепотіла Олена.

Ліна повільно підвелася.

— “Залежить від того, кого ти називаєш своїми.”

Раптом двері відчинилися, й на порозі з’явився… Марко. Він виглядав побитим, на його обличчі — синці, губа розсічена. Але в його очах палав вогонь.

— “Вони знайшли мене. Їм відомо, що ви тут,” — хрипів він, озираючись. — “У нас хвилини.”

— “Ти привів їх за собою?!” — зірвався Ігор.

— “Я намагався відвернути їх. Але вони розумніші, ніж ми думали,” — Марко кинув на стіл зламаний телефон. — “Вони слухали мене весь цей час.”

— “Чорт,” — прошепотіла Ліна. — “Усім на вихід. Є ще один хід.”

Олена раптом схопила Ігоря за руку.

— “Зачекай. Ми тікаємо весь час, але… чи не пора нам дати їм бій?”

У погляді Ігоря з’явилася тінь рішучості.

— “Можливо, ти права.”

Марко вдивився в Олену, і вперше на його губах з’явилася слабка усмішка.

— “Ти сильніша, ніж я думав.”

— “А тепер — або ми, або вони,” — кинула Олена. — “Готові?”

Ліна кивнула. Марко натягнув капюшон. Ігор міцніше обійняв Олену, вдихнув її запах, мов востаннє.

— “Я з тобою. Завжди,” — прошепотів він.

І коли вони вийшли з укриття, серця їх билися в унісон — перед великим боєм, що мав вирішити все.

У наступній главі: Пастка, яку готували вороги, спрацює не так, як вони планували. Але чи переживе це команда Олени й Ігоря? І яку роль грає Боровський — ворога чи… гравця подвійного фронту?