Читати книгу - "Теологічно-політичний трактат, Бенедикт Барух Спіноза"

досить ясно випливає, що Святий Дух дає свідчення тільки про добрі справи, що їх Павло в «Посланні до галатів» (5:22) називає плодами Святого Духа, та й сам Дух Святий насправді є не що інше, як заспокоєння духу, що виникає в душі внаслідок добрих учинків. Про істину ж і достовірність речей, які складають предмет спекулятивного мислення, ніякий дух, крім розуму (ratio), не дає свідчення: він один, як ми вже показали, підкорив собі царство істини. Отже, якщо вони стверджують, що, крім розуму, у них є інший дух, який робить їх упевненими в істині, то вони неправдиво похваляються і говорять це тільки внаслідок забобону та пристрастей чи вдаються до святині лише через великий страх, що їх переможуть філософи і вони прилюдно будуть виставлені на посміховисько. Але даремно: який вівтар може приготувати собі той, хто ображає велич розуму?

Але облишимо їх, бо думаю, що я достатньо зробив для своєї справи, коли показав, яким чином філософія повинна бути відокремлена від теології, і чим одна й друга головним чином є, і [коли з’ясував], що жодна з них одна одній не прислуговують, але кожна владарює у своєму царстві без усякого спротиву з боку іншої; і, нарешті, де траплялась нагода, я показував також абсурдність, незручність і шкоду, які випливають із того, що люди дивним чином змішують ці дві сили між собою, не вміючи ретельно розрізняти їх і відокремлювати одну від другої. Тепер, перш ніж перейти до другого питання, я хочу тут виразно нагадати (хоча про це вже було сказано) про користь і необхідність Святого Письма, чи одкровення, що їх я вважаю вельми великими. Справді, оскільки ми за допомогою природного світла не можемо зрозуміти, що простий послух є шляхом до спасіння, але тільки одкровення вчить, що це стається внаслідок особливої ласки Божої, якої розумом осягнути ми не можемо, — звідси випливає, що Письмо принесло смертним дуже велику втіху. Справді, слухатися можуть, безумовно, всі, але людей, для яких доброчестя стало звичкою тільки під керівництвом розуму, зустрічається досить небагато порівняно зі всім людським родом, і, вочевидь, ми могли б сумніватися щодо спасіння майже всіх людей, якби у нас не було цього свідчення Письма.

Розділ XVI. Про основи держави, про природне й цивільне право кожного і про право верховної влади

Досі ми намагалися відокремити філософію від теології і показати свободу філософування, що її воно надає кожному. Тому пора дослідити, до якої межі сягає в найкращій державі ця свобода мислити і говорити те, що кожний думає. Щоб по порядку розглянути це, слід обміркувати основи держави, починаючи з природного права кожного, не звертаючи поки що уваги на державу і релігію.

Під правом і законом (institutum) природи я розумію не що інше, як правила природи кожного індивіда, згідно з якими ми мислимо кожну людину природно призначеною до існування і діяльності певного роду. Наприклад, риби призначені природою до плавання. Відтак риби за вищим, природним правом володіють водою, і до того ж більші поїдають менших. Бо відомо, що природа, яка розглядається абсолютно, має верховне право на все, що в її владі, тобто право природи сягає так далеко, як далеко поширюється її могуть. Бо могуть природи є самою могуттю Бога, який має верховне право на все. Але оскільки універсальна могуть усієї природи є не що інше, як могуть усіх індивідуумів, разом узятих, то звідси випливає, що кожний індивідуум має верховне право на все, що він може, або що право кожного сягає так далеко, як далеко простягається призначена йому могуть. А позаяк найвищий закон природи полягає в тому, що кожна річ прагне (оскільки від неї це залежить) залишатися у своєму стані (і при тому не рахуючись ні з чим іншим, як тільки з собою), то звідси випливає, що кожний індивідуум має верховне право на це, тобто (як я сказав) на те, щоб існувати і діяти згідно з тим, як він до того природно був призначений.

І тут ми не визнаємо ніякої різниці між людьми й іншими індивідуумами природи, а також між людьми, обдарованими розумом, і тими, хто справжнього розуму не знає, а також між дурними, нерозумними — і наділеними здоровим глуздом. Адже все, що кожна річ робить згідно з законами своєї природи, вона робить згідно з верховним правом, тому що вона чинить так, як визначено природою, і інакше не може. Тому серед людей, доки вони розглядаються як такі, що живуть під пануванням однієї тільки природи, той, хто розуму ще не знає чи хто ще не звик до доброчестя, живе тільки за законами бажання (appetitus) з таким же повним правом, як і той, хто спрямовує своє життя за законами розуму. Тобто, як мудрець має верховне право на все, що велить йому розум, чи на життя за законами розуму, так і невіглас та недоумок мають верховне право на все, що їм підказує бажання, або на життя за законами бажання. І це те ж саме, чого вчить Павло, який до Закону (тобто доки люди розглядаються такими, що живуть під пануванням природи) не визнає жодного гріха.

Отож природне право кожної людини визначається не здоровим глуздом, але жагою (cupiditas) і потен­цією. Адже не всі від природи призначені до діяльності згідно з правилами і законами розуму, але, навпаки, всі родяться, нічого не знаючи, і проходить велика частина життя, перш ніж вони можуть спізнати істинний спосіб життя і набути навичок у доброчесті, хоча б вони й були добре виховані. В той же час вони ще й зобов’язані жити і зберігати себе, наскільки в них є сили, керуючись тільки покликом бажання, оскільки природа їм нічого іншого не дала і відмовила у справжній можливості жити згідно зі здоровим глуздом. І тому вони зобов’язані жити за законами здорового глузду не більше, ніж кішка — за законами левиної природи. Таким чином, якщо розглядати людину як істоту, що діє за велінням однієї тільки природи, то все, що вона вважає для себе — чи за вказівкою здорового глузду, чи в пориві пристрастей — корисним, їй за верховним правом природи дозволено привласнювати й захоплювати в будь-який спосіб: чи силою, чи хитрістю, чи проханнями, чи взагалі як їй буде зручніше, а відповідно, і вважати ворогом того, хто хоче перешкоджати виконанню її намірів.

Із цього випливає, що право і заведений порядок (institutum) природи, за яким усі народжуються і більшість людей живе, забороняють тільки те, чого ніхто не хоче і чого ніхто не може; що вони не убезпечують ні від суперечок, ні від ненависті, ні від гніву, ні від хитрощів, ні абсолютно від будь-чого, що підказує бажання. І не дивно, бо природа обмежується не законами людського розуму, які мають на увазі тільки істинну користь і збереження людей, але іншими нескінченними, які мають на увазі вічний порядок усієї природи, частинку якої складає людина. Тільки внаслідок природної необхідності всі індивідууми певним чином призначаються до існування і діяльності. Отож усе, що нам у природі