Читати книгу - "Теологічно-політичний трактат, Бенедикт Барух Спіноза"

здається смішним, абсурдним чи поганим, — усе це відбувається тому, що ми знаємо речі тільки частково і здебільшого не знаємо порядку і зв’язку (cogerentia) всієї природи, і що ми хочемо керувати всім за звичкою нашого розуму. Тим часом те, що розум визнає поганим, не є поганим стосовно порядку і законів природи в цілому, а тільки стосовно законів однієї нашої природи.

Але, звичайно, ніхто не може сумніватися щодо того, наскільки корисніше для людей жити за законами і відомими вказівками нашого розуму, які, як ми сказали, мають на увазі тільки справжню користь для людей. Крім того, нема нікого, хто не хотів би жити в безпеці, поза страхом, доки це можливо. Це, однак, жодним чином неможливо, доки кожному дозволено робити все свавільно і розуму надано не більше прав, ніж ненависті й гніву. Бо нема нікого, хто не відчував би себе сумно, живучи серед ворожості, ненависті, гніву й хит­рощів, і хто не намагався б уникати їх у міру своїх сил. Але якщо ми уявимо також, що люди без взаємної допомоги, як правило, живуть вкрай жалюгідно і не вдаючись до розуму, як ми це показали в 5-му розділі, то дуже чітко побачимо, що люди для того, щоб жити в безпеці й найкращим чином, неодмінно повинні були прийти до згоди, і тому зробили так, що вони колективно володіють правом, яке кожний від природи мав на все; і що воно більше не визначається на підставі сили бажання кожного, але на основі могуті й волі всіх разом.

Однак вони даремно проробили б це, якби хотіли коритися тільки тому, що підказує бажання (бо за законами бажання всі прагнуть у різні боки). Відтак вони повинні були твердо постановити і домовитися спрямовувати все тільки за вказівкою розуму (що йому ніхто не сміє відверто суперечити, щоб не здатися божевільним) і гамувати бажання, оскільки воно радить щось на шкоду іншому, і нікому не робити того, чого не бажаєш собі, і, нарешті, захищати право іншого, як своє. Подивімось тепер, як повинен бути укладений цей договір, щоб бути юридично чинним, міцним. Бо універсальний закон людської природи такий, що ніхто не нехтує чимось, що він вважає за благо, хіба що в надії на більше благо або через страх перед більшою шкодою, і не терпить якогось зла, хіба що аби уникнути більшого чи в надії на більше благо. Це значить, що кожний вибере з двох благ те, яке сам він вважає більшим, а з двох зол — те, яке здається йому меншим. Наголошую, — яке здається йому при виборі більшим або меншим: це не значить, що річ обов’язково буде такою, як він про неї судить. І цей закон так несхибно втілений у людській природі, що повинен належати до числа вічних істин, не знати яких ніхто не може.

А з цього неодмінно випливає, що ніхто не стане без обману обіцяти поступитися правом, яке він має на все, і що абсолютно ніхто не виконає обіцянок інакше, як тільки під страхом більшого зла чи сподіваючись на більше благо. Щоб краще зрозуміти це, уявімо, що розбійник примушує мене обіцяти йому, що я віддам йому своє добро, коли він забажає. Тепер, оскільки моє природне право, як я вже показав, визначається тільки моєю силою, то безумовно, що, коли я можу звільнитися від цього розбійника хитрощами, обіцяючи йому все, що він хоче, мені, згідно з правом природи, дозволено зробити це, а саме: підступно погодитися на все, що він хоче. Або уявімо, що я обіцяв комусь без обману, що протягом двадцяти днів не буду споживати ні їжі, ні будь-якого харчу, а пізніше, побачивши, що нерозумно обіцяв і що без найбільшої шкоди [для себе] я не можу виконати обіцянку, оскільки за природним правом із двох зол я повинен вибрати менше, тоді я з найвищим правом можу порушити вірність такому договору і вважати сказане несказаним. І це, кажу, за природним правом дозволено, — чи бачу я необачність обіцянки (маючи на це правдиву і певну підставу), чи мені тільки уява каже, що я її бачу. Бо від того, чи правильно, чи помилково я дивлюся на це, я буду боятися найбільшого зла і відтак намагатимусь па підставі законів природи уникати його всяким чином.

З цього ми робимо висновок, що всякий договір може мати силу тільки залежно від користі, після вичерпання якої його дія відразу припиняється і він залишається недійсним. І тому нерозумно вимагати собі від іншого вірності навіки, якщо в той же час не намагатися зробити так, щоб від порушення укладеного договору порушник не дістав більше шкоди, аніж користі. Це, звичайно, передусім мусить мати місце при утворенні держави. Але якби всі люди легко могли керуватися тільки вказівками розуму і знати найвищу користь і необхідність держави, то не було б жодної людини, яка рішуче не гребувала б обманом. Прагнучи до цього найвищого блага, а саме: збереження держави, всі з найбільшою вірністю всіляко стояли б за договори, а вірність (найвищий оплот держави) зберігали б понад усе. Але ми далекі від того, щоб усі легко могли завжди керуватися вказівками тільки розуму, бо кожного пориває його бажання, і вельми часто скнарість, слава, заздрість, гнів тощо так заволодівають душею, що для розуму не залишається жодного місця.

Тому, хоч люди з відомими ознаками сердечної щирості обіцяють і домовляються зберігати вірність, однак ніхто не може бути впевнений у вірності іншого, якщо до обіцянки не приєднується щось інше, тому що кожний може за природним правом діяти з хитрістю і не зобов’язаний виконувати домовленості, якщо не сподівається на більше благо чи не страшиться більшого зла. Але, оскільки ми показали, що природне право визначається тільки могутністю кожного, то, отже, скільки кожний виділяє іншому від своєї могуті (з примусу чи добровільно), стільки ж він неодмінно поступається іншому й зі свого права, і верховне право над усіма має той, хто має вищу владу, завдяки якій він може всіх примушувати силою і утримувати страхом вищої покари, якої всі взагалі бояться. Це право, звичайно, він утримає тільки доти, доки він зберігатиме цю могуть, здатність здійснювати все, чого він хоче. Інакше він пануватиме з ласки, і ніхто сильніший не буде зобов’язаний його слухатися, якщо не захоче.

Отже, в такий спосіб суспільство може бути створене без усякої суперечності з природним правом, а всякий договір завжди може бути укладений з найбільшою певністю, якщо, звичайно, кожний перенесе на суспільство всю могуть, яку він має. Вона, відтак, одна буде мати найвище природне право на все, тобто найвище домінування, якого кожний буде зобов’язаний слухатися чи добровільно, чи під страхом найвищої покари. Але право такого суспільства називається демократією, яка тому визначається як загальне зібрання людей, котрі спільно мають верховне право на все, що вони можуть. Із цього випливає, що верховна влада не пов’язується ніяким законом, але всі повинні її в усьому слухатися. Адже всі повинні були мовчазно чи відверто погодитись на це, коли переносили на