Читати книгу - "Житія Святих - Квітень, Данило Туптало"

Тим часом батьки Зосимові, природній смерті борг віддаючи, переставилися до батьків своїх. їхні ж тіла звичному похованню передавши і маєтки добре розтративши, Зосима блаженний зразу вирушив разом із Германом у дорогу до Соловецького острова. Із Божою допомогою безодню морську переплили щасливо, бажаного острова досягли. І, знайшовши місце, де мореплавці від бурі спокій і тишу мають, поблизу озера із солодкою водою, там пристали і трохи далі від берега намет собі поставили, і в ньому всенічне зробили чування. Псалми Давидові співали і молилися до Христа Бога й до Пречистої Діви Богородиці, аби послали їм допомогу зверху для початку поселення їхнього на тому острові морському. Коли була ранкова пора, вийшов преподобний Зосима з намету й побачив, що промінь світла осяює його і ціле те місце. Вражений, дивився преподобний на незвичне сяйво світла і, до сходу очі звівши, побачив церкву в повітрі, що явилася йому, на вигляд велика і прекрасна. Але тому, що не звик до таких одкровень, не смів дивитися довго на ту видиму церкву і зразу до намету кинувся. Герман же, бачивши його, зміненого на лиці, зрозумів, що нове щось трапилося йому побачити, і спитав його, кажучи: «Чому, о любий, так змінився на лиці своїм? Чого настрашився? Хіба щось нове і незвичне побачив?» Преподобний Зосима розповів йому про невимовне осяяння зверху й освічення місця, і як церкву дивну в повітрі побачив. Герман, силу того видіння умом із подивом роздивляючись, згадав про те, як було за авви Саватія прогнання мирян з острова того і пророкування про монаше на ньому життя, і сказав до Зосими: «Не жахайся, любий, але сприйми, що через тебе, як же думаю, хоче Господь багато монахів тут зібрати». І розповів йому про те, що трапилося з ланкою рибалки, яка з карельського берега з мужем туди прийшла, із заздрости карельських людей, щоб отримати в спадок собі острів той. Як били її два якісь світлі юнаки і рани наклали їй, кажучи: «Нема вам місця на острові цьому, ідіть звідси, бо на поселення ченців це місце Бог приготував». Божий раб Зосима від тих слів старця свого Германа великої радости духовної сповнився і на більше зрушився старання щодо спорудження монастиря на тому місці. Помолилися обидва до Бога, щоб помічником був для діла їхнього і почате довів до завершення. І так взялися до праці, почали діло: дерево рубали на будівництво, і поставили келії, і двір загородили, і подвизалися подвійною працею, тілесною і духовною. Тілом у монастирському будівництві трудилися, духом же на бісів ополчилися, молитвою і постом озброєні. Їжу ж мали з поту лиця свого, землю обробляли лопатами і насіння сіяли. Бог же укріплював рабів своїх, зверху на них молитовно дивлячись і допомагаючи у всіх ділах їхніх.

Коли час якийсь минув, треба було Германові блаженному піти на той бік моря заради потреби. Там затримався декілька днів, коли ж захотів до острова повернутися, не зміг, була-бо осінь, і повітря змінилося на студінь, і був сніг, і буря, і море хвилями невгамовними хвилювалося, і лід по морі плавав, і зовсім ніяким же кораблем не можна було переплисти безодню ту до Соловецького острова. Зимував тому старець Герман на иншому березі аж до весни, а блаженний Зосима залишився сам на острові. Спершу сумував думкою за старцем Германом, тоді поклався на Бога, говорячи з Давидом: «Тобі належу з утроби, з лона матері моєї Богом Ти є моїм, не відступи від мене». І знову: «У Тобі утвердився я з утроби, з лона матері моєї Ти мій покровитель». І почав більше подвизатися, труди докладаючи до трудів, у ненастанній молитві і в пості перебував. Біси ж такого життя його добродійного бачити не могли, не терпіли осміяними від нього бути — зрушилися на нього великими насланнями, часом понурість вкладаючи, часом жахи різні примарюючи і галас чинячи, щоб залякати безстрашного воїна Христового й похитнути непохитного. Часом перетворювалися на диких звірів і зміїв, з люттю кидалися на нього у великій силі своїй, наче розшматувати й пожерти його хотіли. Раб же Божий оборонявся від них хресним знаменням і молитвою й насміхався з них, кажучи: «О немічна сило ворожа, якщо прийняли в Бога наді мною владу, то робіть, що хочете. Якщо ж ні, то чому марно трудитеся?» І співав із Давидових псалмів: «Оточили й обступили мене». І ім'ям Господнім противився їм. І знову: «Хай воскресне Бог і розійдуться вороги Його». І додавав молитву до Бога, з розчуленням промовляючи: «Боже вічний, царю безначальний, всілякого творіння Творче і Владико, Ти цар царюючих, і Владика володарюючих, Ти спаситель душ і визволитель тих, хто вірить у Тебе, Ти надія для втомлених й уповання для тих, хто далеко в морі, Ти наставник рабам своїм, Ти любиш все добре, Ти втішаєш заплаканих, Ти радість святих, Ти життя вічне, і світло незахідне, і святині джерело, Ти Бога Отця слава, Святого Духу сповнений, Ти той, Хто сидить праворуч Отця і володарюєш навіки. Тебе-бо прошу я, раб Твій, смиренно до Тебе припадаючи, послухай прохання мого в годину цю, пресвятий Царю, преблагий Господи, і не відверни лиця свого від молитви моєї, але визволи мене з уст згубного змія, який зяє на мене пащею своєю і шукає, щоб проковтнути. Збережи мене від наслання диявольського, щоб, ополченням святих Твоїх ангелів загороджений і захищений, уникнув я зубів його й отримав спасення від Тебе, Владики мого, в якого ж вірю і на якого покладаюся, і славлю Тебе з Отцем і Святим Духом нероздільного навіки». Коли так молився преподобний, проганяв від себе ворожі напади, і втікали від знамення хресного і від молитви його біси, як порох від вітру, він же неушкоджений залишався, співаючи і хвалячи Бога. Ще ж й инше випробування у той час трапилося святому. Коли зима велика налягла, збіжжя, ще влітку зібране, закінчувалося, і засумнівався Зосима думкою, що буде їсти до літа. Вкладали-бо йому вороги невидимі сум через голод, що надходив, і голодною смертю страшили. Преподобний же, розмірковуючи собі, згадав слова святого Господа в Євангелії: «Не піклуйтеся, що їстимете, не піклуйтеся про завтрашнє, шукайте