Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

Янгол також підтиснув свої бліді губи і похитав головою.

– Вони просто тобі не вірять.

– Можливо, їм потрібно більше доказів, – схопився чоловік, і Карро почула в його словах якусь безнадію та нестримну рішучість, яку про себе називала «все або нічого». Патер, служитель янголів, як ніколи був пронизаний ідеями, жахливими, які стурбували чорну сутність Карро, і вона вирішила підвестися та уважно подивитися на того чоловіка. Холодними пальцями вона схопилася за цеглу та тихо розігнулася, чуючи лише стукіт свого серця у вухах, але чоловіка вдалося розгледіти.

– З цієї самої миті я зроблю все, що в моїх силах.

– Звучало як вирок, – промовила одними губами, насупивши брови, і дивилася на патера, дещо схиливши голову. В очах палало натхнення служителя, слуги янголів, якого немов штовхнули у прірву, з якої було важко вирватися, тому що дещо безумне ковзало по його руках. Руки немов простягалися до янгола, то падали вздовж тіла, він схвильовано кривив губи і чухав бороду, тремтів так, ніби стояв серед білої криги, а від білосніжного палацу крутило голову.

– Я зроблю все можливе, щоб вони знали, які жахливі демони. Зроблю все, щоб вони повернулися до вас, – він вклонився, але на кам'яному лицю янгола з'явилася стурбованість, а отже не тільки вона відчула цю іскру безумства.

Від цього їй було солодко, солодко в роті від того, що є маленький шанс, що саме така людина впаде в гріх або скоїть злочин, але солодкий присмак швидко зник, гірке розчарування пробило її пекельним струмом, і Карро помітила погляд, направлений прямо на неї. Страшенний жах змусив її стояти і дивитися, як дивляться на неї сині очі. В них не було здивування, лише якась непримітна цікавість. Карро здалося, що життя закінчилося, безсмертне життя в ролі демона могло зірватися щомиті, і страх нарешті зазвучав у вухах холодним голосом.

– Згоден. Я довірюся тобі ще раз, але це останній раз, – Карро відчула, як горить її тіло, так само горить тіло патера, який вже кинувся зі високої скелі, яку вона намалювала в уяві, прямо у вогнище, де палає кожна клітка людського тіла та кричить несамовито душа. Янгол це відчув також, але посміхнувся, не чуючи ні жалю, ні гніву.

– Дякую, дякую, – знервовано шепотів патер. У своєму піднесенні він став іншою людиною, нерозумною, дикуватою, спроможною на страшні діяння.

– Я не можу обрати тобі дорогу, ні тобі, ні іншим. Ви вирішуєте самі, а я вже мушу йти, – швидко проговорив янгол, забувши про свій звичний тон, і дивився лише на неї, не відводячи погляду синіх очей.

В середині щось надламалося, вона не знала, що саме, але жах був болючим, розпеченим, потужним, немов сама земля здригнулася і накрила її своїм чорним маревом. Карро була ніби паралізована: руки як були стиснені на камені, так і залишилися, а ноги втонули в траві та землі, але їй вже не належали. Собі вона здавалася крихкою статуєю із снігу або піску, і одна, і друга могли зруйнуватися за лічені дні. Вже чулися кроки янгола, коли з'явилася крихітна можливість побігти, до ніг повернулася чутливість.

Карро побігла.

Біг був схожий на політ, настільки швидко вона рухалася по вузьким вуличкам міста. Треба було знайти головну вулицю та сховатися серед інших демонів. Вітер різав бліді щоки, під ногами шелестіло каміння, ковзала підошва, і гальмував її тільки крихкий паркан, через який важко було перестрибнути. Незважаючи на всі старання, синій погляд холоду не зникав, навпаки, пронизував ілюзійними стрілами дорогу, і вона кожну мить відчувала ці крижані стріли.

«Від мене не втечеш, демон.»

Карро вдавала, що нічого не чула, дорога темніла перед очима, вже чувся подих свята, але, скільки вона не бігла, демони на її шляху не попадалися, і тоді вона різко зупинилася. Місто дихало самотністю, звуки стерлися та забулися; де інколи у вікнах грало полум’я свічок та печі, тепер за склом лише рухався туман, або це був туман саме тут, по дорозі, що також повз самотній туман. Карро заплющила очі, щоб цього не бачити.

Це вже не те місто, яким вона знала. Те місто, крім запаху смерті, мало ще життя: легкий дим у повітрі, запах мокрої землі, дерев, шелест вітру був заспокійливою піснею перед ніччю тривог та непокою для душ, а тут не залишилося нічого, крім привиду пустих вулиць, ніби декорацій. Вона вже розуміла, що «не втечеш» — правда, але вона дуже хотіла жити, продовжити своє існування, тяжке, але скільки їй ще могло відкритися, якби не недоречна цікавість, яку демони закопують у могилу. Це була людська цікавість, яка завжди попереду людини і творить справжні дива.

– Я ж казав, що не втечеш, – голос з’явився нізвідки, просто виріс перед нею, й велетенські чорні крила заховалися за спиною, прикриті клаптиками світла. Янгол просто дивився, його посмішка була помітна, хоча її важко було назвати посмішкою, це була крива лінія губ.

– Я… я не хотіла підслуховувати, – вона брехала, дивлячись в очі янголу та обійнявши себе руками, не знаючи, як діяти далі.

– Але залишилася, – янгол уточнив різко та підняв руку, й Карро злякалася, дуже звично закриваючись руками. Техніка була відпрацьована частими провинами перед командиром. Янгол нахмурився, але руку опустив. – Відчула його падіння?

Карро стояла так декілька секунд, потім визирнула та опустила руки, зробила крок назад. Язик не рухався, але вона знайшла ті рідкі сили та приголомшено кивнула.