Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

у відчуття, ніби весь світ — це ми з мамою вдвох. Наприкінці війни Скарлетт повертається до Тари та дізнається, що її мати померла, а тата цілком поглинула туга. «Бог свідок, — каже Скарлетт, — ніколи знову я не знатиму голоду!» Мама заплющила очі та відкинула голову назад на спинку стільця. Я хочу видертися їй на руки, хочу притулити голову до її грудей, хочу, щоб вона торкалася губами мого волосся.

— Тара… — каже вона. — Америка. От би побачити це місце.

Шкода, що вона ніколи не промовляє моє ім’я з такою ж ніжністю, яку плекає до місця, де ніколи не була. Аромати маминої кухні перемішалися та живуть у мені, наче незбагненна суміш голоду та бенкету — навіть під час пишного бенкету голод не минає. Не знаю, чий то голод, мій або її, а може, наш спільний.

Ми сидимо по різні боки від вогню.

— Коли мені було стільки років, як тобі… — починає вона.

Зараз, коли вона говорить, я боюся ворухнутися, боюся, що тоді вона негайно припинить.

— Коли мені було стільки років, як тобі, малі спали всі разом, а я на одному ліжку з мамою. Одного ранку я прокинулася, бо мене кликав тато: «Ілонко, розштовхай-но свою матір, вона не приготувала ні сніданок, ані вбрання». Я обернулася до мами, що лежала поруч зі мною під ковдрою. Але вона не ворушилася. Вона була мертва.

Вона ніколи не розповідала мені цього раніше. Я хочу знати кожну дрібницю про ту мить, коли донька прокидається поруч із мамою, якої вже нема. І водночас не хочу знати нічого. Моторошно навіть думати про це.

— Вони поховали її того ж дня по обіді. Я гадала, що вони закопали її живцем. Того ж вечора тато наказав мені приготувати вечерю, що я і зробила.

Я чекаю на кінець історії. Чекаю на якийсь висновок наприкінці чи на щось, що мене заспокоїть.

— Час лягати, — от і все, що каже мама. Вона нахиляється, аби підмести попіл коло пічки.

У передпокої за дверима чути важкі кроки. Я можу відчути запах татового тютюну раніше, ніж почую, як дзеленчать його ключі.

— Панії, — гукає він. — Ви там часом не спите?

Він заходить до кухні у своїх блискучих черевиках та модному костюмі, широко всміхається, у його руках маленька торбинка, він віддає її мені, дзвінко цілує в чоло.

— Я знову виграв, — самовдоволено каже він. Щоразу, коли він грає з друзями в карти чи більярд, то ділить свою здобич зі мною. Сьогодні він приніс мені птіфур у рожевій глазурі. Якби замість мене була моя сестра Маґда, мама б негайно забрала ласощі якнайдалі, бо завжди непокоїться через її вагу, але мені вона киває, дозволяючи з’їсти.

Тепер мама встає, йде до раковини. Тато перехоплює її, бере на руки, аби закружляти в танці по кімнаті. Вона піддається, без ентузіазму та усмішки. Він притуляє її до себе, стискає в обіймах, однією рукою тримає за спину, іншою пестить груди. Мама його відштовхує.

— Твоя матір зневірилася в мені, — голосно шепоче мені тато, коли ми йдемо з кухні. Він хоче, аби вона його почула, чи ділиться таємницею лише зі мною? Так чи так, я збережу ці слова та обміркую їх згодом. І все одно гіркота в його голосі лякає мене.

— Вона хоче ходити до опери щовечора, хоче втілювати свої забаганки, подорожувати, та я лише кравець. Я шию та граю в більярд.

Татів пригнічений тон бентежить мене. У нашому містечку його всі знають та люблять. Він життєрадісний, завжди усміхається, виглядає задоволеним та сповненим сил. Поруч із ним весело. Він проводить час з купою друзів. Обожнює попоїсти (особливо шинку, яку він час від часу нишком приносить до нашого кошерного домогосподарства, з’їдає її над газетою, в яку її було загорнуто, заштовхує шматочки забороненої свинини до мого рота і вислуховує, як мама звинувачує його в тому, що він подає мені поганий приклад). Його кравецьку крамницю було відзначено двома золотими медалями. Він не просто шиє і робить рівні шви та прямі подоли. Він — майстер моди. Саме так він і зустрів мою матір — вона прийшла до його крамниці за сукнею, тому що його їй настійно рекомендували. Але він хотів бути лікарем, а не кравцем. Його тато завадив цій мрії, і час від часу його зневіра в собі виходить назовні.

— Ти не просто кравець, тату! — заспокоюю я. — Ти найкращий кравець!

— А ти будеш найошатнішою панночкою у всьому Кошице, — каже він мені, гладячи по голові. — Твоя фігура створена для розкішного вбрання.

Раптом він наче щось згадав. Невдоволення собою штовхає його у смуток. Ми дісталися спальні, в якій я сплю з Маґдою і нашою середньою сестрою Кларою. Уявляю, як там Маґда прикидається, ніби робить домашнє завдання, а Клара витирає пил зі скрипки та каніфолить її. Ми з татом зупиняємося біля дверей, але розлучитися ще не готові.

— Знаєш, а взагалі-то я хотів, щоб ти була хлопчиком, — каже тато. — Я гримнув дверима, коли ти народилася, так розлютився, що знову дівчинка. Та тепер ти єдина, з ким я можу розмовляти. — Він цілує мене в чоло.

Я люблю, коли тато уважний до мене. Його увага така ж цінна, як і мамина… і така ж мінлива. Здається, їхня любов до мене залежить не від мене, а від того, наскільки їм самотньо. Немовби я лише замінюю те, чого їм бракує.

— На добраніч, Діцуко, — нарешті каже тато. Він зве мене на прізвисько, яке вигадала мама. Діцу-ка. Нісенітниця, але така рідна. — Скажи сестрам, уже час гасити світло.

Коли я заходжу до спальні, Маґда та Клара зустрічають мене пісенькою, яку вони вигадали на мою честь. Вони склали її, коли мені було три і я почала косити на одне око через невдале медичне втручання.

— Яка ж ти квола, мала потворо, — наспівували вони. — Не матимеш ти чоловіка ніколи.

Через той нещасливий випадок я завжди ходила схиливши голову, аби не бачити, як перехожі роздивляються моє косооке обличчя. На той час я ще не збагнула, що моя проблема не в тому, що