Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка ( 08.09)

Я повільно кліпаю очима. Все розмите, але... Денис?

— Що я тут роблю?.. І що ти тут робиш?! — мій голос хриплий, ледве чутний.

Він сидить поруч, виглядає так, ніби не спав кілька діб. Очі червоні, волосся скуйовджене. Неначе й не той Денис, якого я бачила до цього.

— Ти знепритомніла, — каже він. — Я відвіз тебе в лікарню.

— Ой, герой… — бурмочу. — А до того як я впала, ти що робив? Притискав мене до стіни, змушував вибачатись… Тобі норм?

Він відводить погляд. Вперше не кидається з відповіддю.

— Я… не знав, що все настільки серйозно, — каже тихо.

Я сміюся. Гірко.

— А що, коли дівчина щодня заходить у хлопчачий туалет, щоб забрати свої речі — це не серйозно? Чи коли п’є таблетки, бо її щодня принижують?

— Я не хотів, щоб усе так закінчилось. Я... сам не розумію, чому дозволяв їм це робити. Чому... сам іноді приєднувався.

— Бо ти мажор. Ви думаєте, що можете все. А люди — як реквізит у вашій грі.

— Я не такий.

— Ні, ти саме такий.

Пауза. Ми мовчимо. Він знову дивиться на мене.

— Я реально злякався. Думав, що втрачу тебе. І це чомусь… боліло.

— Угу. Совість прокинулась?

— Можливо. А може, щось інше. Я просто... не хочу, щоб ти зникла.

— Ну, я й не зникла. На жаль. Доведеться терпіти далі.

Я повертаюсь обличчям до стіни. Сльоза повільно скочується по щоці. Не тому, що мені шкода себе. Просто... занадто багато всього.

І раптом я відчуваю — він акуратно бере мене за руку. Мовчки. Без жодного слова.

І я не відштовхую.

Хоча могла б.

Що зі мною??? Він мій ворог ? Чи щось більше?

Він тримав мою руку. Просто так, без пафосу. Його долоня тепла. Можливо, занадто. Я хотіла смикнути, але не змогла. Не тому, що сил не було. Просто... не захотіла.

В палаті було темно. Лише слабке світло нічника розмазувалось по стіні. Чути, як хтось шепоче в коридорі, як скрипить візок, як капає щось із крапельниці.

Я лежала й мовчала. Він сидів поруч і теж мовчав. Це було дивно. Але не неприємно.

— Чому ти не пішов? — питаю, не повертаючи голови.

— Не зміг. Думав, якщо піду, то тебе більше не побачу.

— То що, совість гризе? — знову сарказм. Але вже трохи м’якший.

— Якщо чесно, не тільки вона. — Він зітхає. — Я ж тебе не знав. Знав тільки свою гру, понти… Але ти інша. Ти — жива. Ти з характером. І коли ти впала… ніби щось в мені зламалось.

— Було б краще, якби це "щось" зламалось раніше.

— Я знаю.

Ми знову замовкаємо. Він обережно вкриває мене ковдрою, яка сповзла з плеча. Його рух — такий несхожий на звичну зверхність. М’який. Людський.

— Знаєш, — каже він тихо, — я навіть не пам’ятаю, чого саме ти мене тоді так вивела. Але чітко пам’ятаю момент, коли ти вперше подивилась на мене з огидою. І чомусь мені стало боляче. Бо це був не страх. Не повага. Просто відраза.

Я дивлюсь на нього. Його очі зелені, глибокі, і в них ні краплі гри. Мабуть, уперше за цей тиждень я не відчуваю ненависті. Просто втому. І, можливо, трохи цікавості.

— Я не прощаю, — кажу.

— Я й не прошу. Просто дозволь залишитися. Тут, поруч. Хоч цю ніч.

Я не відповідаю. Закриваю очі. Але руки не забираю.

І чомусь мені трохи легше.