Читати книгу - "Мої 18, Сергій Олексійович"

- О! А поїсти, то ми забули купити? – Вигукнула Леся, коли ми вже нарешті вийшли з магазину і йшли у бік зупинки.

- Он супермаркет. – Заспокоїла подругу моя середня сестра. - Зараз зайдемо та купимо все, що треба. Леся має рацію. Ми ж на цілий день ідемо. До вечора.

І ми пішли до супермаркету. Усі разом. Щоб кожен купив те, що йому забажається.

- Води, води. Не забудьте взяти води. – Нагадала Яна. - Простий і щоби була без газу.

– І мені морозива. – заявила Квіточка. – Я пломбір люблю. Із шоколадом. На паличці.

- О. Мені теж таке подобається. - Чомусь зрадів я, що в нас з нею однаковий смак.

Напевно, тому, що Квітослава мені подобалася і я їй дуже за це симпатизував. І про себе подумав, що може це саме Квіточка і була зі мною цієї ночі. Вона дуже красива дівчинка. Але що мені до її краси, якщо вона все одно для мене маленька. За віком.
І хоч я не збирався з нею заводити жодних романів, але морозиво їй купив. Я всім дівчаткам купив по морозиву. Так це приємно почуватися галантним чоловіком.

- Усе купили? - Стала вже у дверях супермаркету цікавитись Яна.

– Все. Усі. – Заспокоїла її Аліна. – Ось вода. Без газу. Ось печиво. Я таке все вибирала, щоби не зіпсувалося на сонці.

- Ти розумничка, — похвалила її Яна. - А тепер скоріше на тролейбус! - Покликала вона нас усіх за собою.

- Добре, що у вас тут все поряд, — сказала вона мені, коли ми вже їхали тролейбусом на пляж. Я їй нічого не відповів. Мені було не до неї. Я дивився у вікно. Для мене ж тут все було на диво.

День був буденний і тому в салоні було практично порожньо. Мені хотілося озирнутися на всі боки, подивитися, де ми тепер житимемо. Але дівчата навперебій про щось своє розмовляли та постійно відвертали мене. А мені дуже хотілося подивитися у великі вікна та побачити, що тут знаходиться. Але, на жаль поруч зі мною сиділа Яна і вела якісь розумні розмови. Вона якось непомітно приліпилася до мене. Тільки я не звертав на неї ніякої уваги. Дівчинка, як дівчинка. Розумна, це так. Але така, якась, занадто, спокійна і серйозна. Мені такі ніколи не подобалися. Мені треба така, щоб – вогонь. Жива та безпосередня. Ось найбільше для цієї ролі, на мою думку, підходила Квіточка. А, Яна. Що, Яна? Принаймні з нею було приємно поговорити. Серйозна така. На мою думку вона найсерйозніша серед усіх своїх подруг.

І тут раптом тролейбус несподівано смикнувся на світлофорі і її довге руде волосся несподівано торкнулося мого обличчя. Яна почервоніла, а я відразу згадав дивний свій нічний сон.

Ні, це точно було не вона. - Оглянувши Яну з ніг до голови, прикинув я. Біля мене сиділа невисока, трохи збита дівчинка. Руде густе волосся закінчувалося десь у районі лопаток. На ній біла футболка з малюнком та джинсові шорти. Нічого особливого, вирішив я. І звичайно ж уночі, якщо все це мені не наснилося, то це точно була не вона.

Яна на таке не здатна, остаточно вирішив я. Там була пристрасть та чуттєвість. А тут я бачив перед собою скромну та тиху дівчинку. Точно! І як я одразу не здогадався! Це була Квіточка! Вона руда. І така вона – вогонь.

А може я так вирішив, бо вона мені найбільше подобалася? Не знаю. Так. Вона мені сподобалася. І якби Квітослава не була однокласницею моєї сестри, то між нами щось могло бути, в так звісно ні. 

– Нам виходити! – Несподівано закричала Аліна. Та так голосно, що всі пенсіонери, що сиділи всередині, з переляку поскакали зі своїх місць.

Ми вмить похопили свої речі і швидко кинулися до дверей.

- Щось я ніякого озера і близько не помічаю. – Озирнувся я. – Ось парк. Дерева. Кущі. І все.

- Може, ми не на тій зупинці зійшли? - Одразу підтримала мене Яна.

- Тролейбус. Він іде в об'їзд. - Почала пояснювати нам Аліна. - А ми зараз підемо прямо. Ось тут одразу за парком дорога. Вона йде прямо на озеро. Так буде шлях коротшим і швидшим. Все йдіть за мною, - сказала Таніна однокласниця і перша заглибилась у старий покинутий парк.

Дорога через парк була така вузька, що ми якось само собою розбилися на трійки. Тому що більше, ніж утрьох пересуватися серед високих колючих кущів, було практично неможливе.

Навколо нас було запустіння і якийсь такий морок. Ніби тут ніколи не ступала нога людини. Густа тінь лягла на наші плечі і ми якось всі навіть замовкли на якийсь час.

Попереду зрозуміло йшла Аліна. Вона про щось розмовляла з Танею, а Леся, яка йшла поруч із ними, дуже уважно їх обох слухала.

Потім, за ними, йшли: наша Вікторія, Олечка та Ната. А потім уже ми з Яною, і з нами разом йшла поряд красуня Квіточка.

У мене були найважчі сумки і тому я тихенько йшов собі позаду всіх. Ну, а Яна і Квітослава мабуть з душевної доброти і вирішили скласти мені компанію.

– Тут страшно. - Чесно зізналася мені Квіточка. - І несподівано взяла мене під руку і притулилася до мене всім своїм дівочим тілом. Вона йшла і озиралася постійно на зад.

- Ось у таких місцях зазвичай ходять маніяки. Я б сама сюди в житті не пішла, — зізналася вона мені. – А з тобою мені не страшно. Ти ж у нас тут один - чоловік.

А єдиний чоловік йшов і думав про те, що робити, коли тут якісь дійсно маніяки сидять. А він один. А з ним стільки молодих та гарних дівчаток. Найкраще ми на тролейбусі поїхали, подумав я. Боячись не за себе, а за дівчаток. А з іншого боку  в цей саме час в мене ще більш тісно вчепилася Яна, притулившись до мене своїми грудьми. Мені стало приємно. Хоч вона звичайно ще дівча, але все одно ж радісно йти ось так по темному парку і почуватися, як лицар.

Парк швидко закінчився і тепер ми йшли якимись дворами. Тихими та спокійними. Там стояли двоповерхові невеликі будинки. Напевно, в кожному було не більше десятка квартир. А може, й того менше.

Біля під'їздів сушилася різноколірна запрана білизна. За маленькими парканчиками росли кущі троянд та старі фруктові дерева. У кожному дворі стояли старенькі лавочки та маленькі столики. На цих столиках спали в тіні дерев різноколірні коти та кішки.