Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

На другий день до Литовків зайшла сусідка — тітка Мотря.

— Кажуть, що вже в Калинівці дві родини забрали. За мішок пшона, що в соломі знайшли.

Уляна сиділа на порозі. Слухала, як сонце зігріває землю. Але від слів — руки її почали мити ложку, хоч то вже була вимита тричі.

— Тітко, — озвався Максим. — А хто здав?

— Свій, кажуть. Племінник. Брата син. У чужих би не спитали, самі не знали. А той — вночі пішов.
— А чого пішов?

— Бо не витримав. А може — і не хотів. Є такі — з тінню в душі. Вродженою.

Увечері того ж дня, коли сонце червоніло над Груню, Сава сказав до Максима:

— Завтра. Приготуй усе, що можемо втратити. Бо, здається, вже не питання “чи” — а “коли”.

Трохим сидів у хліві, дивився на стіну. В голові — шум. В серці — камінь. Він уже знав, до кого піде. І коли.
Йому здавалося, що він мусить. Що вони самі винні. Що життя — не для тих, хто мовчить.

А річка Грунь текла, як завжди. І очерет ще шепотів:

«Не видавай…»