Читати книгу - "Відродженя острова, Серена Давидова"

Всі рухались в такт пісні, руки і кахлі піднімались, а вогонь у серцях здавався безмежним, як і сама ніч. Між великими дубовими столами швидко кружляли дівчата та хлопці, що приносили нові кахлі елю, радісно сміючись і не звертаючи увагу на те, як присутні додають спецій до своїх напоїв.

Після кількох куплетів хлопці повернулися на свої місця, почуваючись трішки легшими і веселішими. Вони відчули тепло не тільки від того, що пили, але й від цього чарівного відчуття спільності — наче самі боги разом із ними святкують. Вони випили ще, бо в такі моменти життя здається простим і радісним, як самі вони були зараз.

Рагнальд на мить застиг, згадавши, чому взагалі втік з дому. В його очах спалахнув спогад, який змусив його замовчати.

— Ти щось хотів розповісти, — звернувся він до Сігурда.

— А, точно! — Сігурд зробив великий ковток елю і лише тоді відставив кахель. — Батько дозволив мені розібрати речі в зачиненій кімнаті старої гільдії мореплавців. Я знайшов безліч карт старого світу. Вони оброблені особливим способом — не вицвіли, як звичайні.

Він нахилив голову, на мить задумавшись:

— Треба пошукати, можливо, знайдеться рецепт тієї обробки.

— Сігурде, досить. Кажи вже по суті, — нетерпляче втрутився Рагнар.

— Я знайшов карту шляху до Дракнесу, — нарешті сказав Сігурд.

— Острів драконів? Це ж казки, — втрутився Горм. — Я бачив згадки про Дракнес у храмових книгах, але жоден писар там не був. Легенди — не більше.

— Ця карта справжня, — не поступався Сігурд. — На ній є знак дракона й підпис: "Дракен Сайрон". І я знайшов записи про кораблі з Дракнесу, якими командував Сайрон. Підписи на документах і карті — однакові. І що найцікавіше — між останніми згадками пройшло понад сто років.

— Як це? — здивувався Грег.

— Писар підтвердив — записи зроблені однією рукою. І підпис на карті також. Я порівняв зірки на карті з сучасними небесами. Шлях існує, хоча після Розколу зорі трохи змістились.

— Але чому ж про Дракнес немає жодної згадки на сучасних картах? — спитав Рагнальд.

— Можливо, туди плавали тільки кораблі Дракенів. А за старими записами — там шторми, мілини, які поглинають судна. Проте я маю намір упевнитись. І батько дозволив мені вийти в море.

— Без мене, — буркнув Горм, встаючи. Його рухи вже були не такі чіткі. — Не вірю в ці балачки про драконів і чарівні острови.

Його сміх був глухий, скрипучий, і на мить притихла вся таверна. Не прощаючись, Горм пішов.

— Який же він гидкий, — пробурмотів Рагнар. — Завжди був таким.

— Коли вирушаєш? — спитав Грег, не приховуючи зацікавленості.

— Після посівної. Я вже місяць складаю списки. Підготовка — це половина справи.

— А знаєш що? Я попливу з тобою, — раптом кинув Рагнальд, що досі сидів мовчки.

— Король цього не дозволить, — тихо зауважив Грег. Його тон був не сварливий, але певний. Він добре знав королівську родину, бачив, як відносини між батьком і сином можуть бути важкими, а вихід за межі дозволеного — небезпечним.

— А я й не питатиму. Не пустить — утечу, — відповів Рагнальд. Кутик його вуст сіпнувся в упертій усмішці, в якій ховалося щось від його батька. — Тільки нікому ані слова.

Грег на мить знітився. Ідея була шаленством, але саме через це вона здавалася надто привабливою.

— Давайте краще поговоримо про це завтра, — буркнув він. — Уже північ.

— Правду каже, — встав Сігурд, трохи хитаючись, але з ясними очима. — Побачимось після обряду.

Компанія піднялася. Коли вони вийшли надвір, їх обгорнув свіжий вітер. Холодок ніби змив з них п’яну млу. Вони рушили до замку, і хтось із них насвистував щось веселе.

— Це буде пригода, — сказав Рагнальд, усе ще думками в майбутньому. — Можливо, я вперше відчую себе живим.

— У такому стані тобі й до дверей не дійти, — засміявся Рагнар. — Краще подумай, як уникнути батьківської науки.

Всі розсміялися. Усі знали: Рагнальда неодмінно хтось спіймає, а на ранок замість веселощів йому світить прибирання у бібліотеці — той самий безлад із книгами, які він тижнями не повертав на місце. А ще — ті томи, що потребували копій, бо й без дотику розсипалися від старості.

— Добраніч, — кинув принц на прощання. — Ваші батьки хоч не намагаються з вас виліпити статую.

І рушив сам, у тишу ночі. Замість прямої стежки до замку вибрав дорогу через яблуневий сад. Там, біля ріки, було прохолодно і тихо — і ніхто не дивився йому в спину.

Рагнар і Сігурд тим часом розійшлися кожен в свою сторону та зі своїми думками і планами на завтрашній день.

***

Сігурд попрямував до гавані, що з дитинства пахла смолою, рибою та морським вітром. Там його рід із діда-прадіда тримав владу над портом. Порт був серцем їхнього поселення. Їхній дім стояв на самому узбережжі, серед солоних туманів і ревіння хвиль, що били в каміння ночами.

Як другий син, він не носив на плечах тягаря спадщини — це лежало на братові. Батько був твердий, як дуб, але дозволяв хлопцям відпливати з кораблями, аби загартовували кров. Морська сіль текла в їхніх жилах.