Читати книгу - "Глибина третьої ночі, Віталій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Не знаю. Але хтось там був. Або є. – Орест подивився на оновлений символ спіралі, на свіжий амулет, на відбиток черевика. – Ця штольня не покинута. Нею користуються.
– Хто? Селяни? „Перші“? Чи ті… głębinowcy зі щоденника?
– Треба повертатися в село. І спробувати розібрати більше з того щоденника, – вирішив Орест. – Зараз ця штольня надто небезпечна.
Повернення до Звонова було швидким і мовчазним. Наближався вечір, тіні довшали, а повітря ставало прохолоднішим. Коли вони увійшли в село, їм назустріч трапилося кілька селян. Цього разу їхні погляди були не просто непривітними – в них читалася відкрита ворожість. Ніхто не відповів на їхні вітання. Один чоловік, проходячи повз, сплюнув їм під ноги. Біля крамниці стояла група людей, і вони відверто проводжали Ореста і Влада погрожуючими поглядами.
– Схоже, ми остаточно зіпсували собі репутацію, – пробурмотів Влад.
– Мене більше турбує те, хто їм сказав, де ми були, – зауважив Орест.
Вони дійшли до хати Михайла. Двері були прочинені, хоча Орест точно пам'ятав, що зачиняв їх. Всередині, на щастя, нічого не змінилося. Вони швидко зачинили двері на засув і завісили вікна щільніше.
Поки Орест розпалював піч, щоб хоч трохи зігрітися і освітити кімнату живим вогнем, Влад розклав на столі свої папери поруч зі старим щоденником.
– Отже, що ми маємо? – почав він підсумовувати. – Зниклий брат з ознаками насильства. Старий щоденник польського етнографа, який, схоже, докопався до чогось небезпечного і зник. Культ якихось „глибинників“, що живуть під землею. Давній пакт із „першими з лісу“. Ритуал „третьої ночі“. Дивні „нічні правила“. Загадкова капличка на Лисій горі. І символ спіралі, що з’являється скрізь. А тепер ще й діюча штольня зі свіжими слідами і незрозумілими звуками.
– І село, яке явно щось приховує і готове захищати свою таємницю, – додав Орест, підсівши до столу з ліхтариком і щоденником. Він знову вдивлявся в дрібний польський почерк. – Ось… тут він пише про „глибинників“ детальніше. „Вони не люди в звичайному розумінні. Живуть у темряві, під землею. Кажуть, можуть бачити минуле і читати думки. Час для них тече інакше. Селяни бояться їх, але й шанують. Приносять їм дари… іноді – живі дари… в обмін на захист від… Третього Голосу?“ Що за Третій Голос?
– Можливо, та сама древня сила, про яку натякали мої джерела? – припустив Влад. – Сила, яку потрібно задобрювати жертвами?
Орест перегорнув кілька сторінок.
– Ось ще: Ритуал відбувається на Лисій горі, біля старої каплиці. Тільки обрані селяни знають шлях. Вони називають себе Хранителями Угоди. Спіраль – це їхній ключ і оберіг. Вони вірять, що без ритуалу Третій Голос прокинеться і поглине все село, а може, й весь світ…
– Жертвоприношення для порятунку світу? Класика жанру, – криво посміхнувся Влад. – Тільки зазвичай це вигадки. А тут… ця кров на ножі… вона справжня.
Раптом знадвору почулося тихе шкряботіння. По віконному склу. Обидва завмерли. Шкряботіння повторилося, наполегливіше. Орест знаком показав Владу сидіти тихо, а сам обережно підкрався до вікна і ледь-ледь відхилив край ряднини, якою його завісив.
Те, що він побачив, змусило його похолодіти. Просто під вікном, притиснувшись до скла, стояла дитяча постать. Маленька дівчинка в старомодній темній сукні. Її обличчя було блідим, очі – неприродно великими і темними, без зіниць. Вона дивилася прямо на нього і повільно, методично дряпала скло маленьким нігтем. Потім вона посміхнулася – широко, неприродно, оголюючи занадто гострі зуби – і розчинилася в темряві.
Орест різко відсмикнув руку від вікна.
– Ти бачив? – хрипко запитав він Влада.
– Ні… Що там?
– Дитина… дівчинка… біля вікна. Але… вона була… неправильна.
Саме в цю мить, наче за командою, світло від печі замерехтіло, тіні затанцювали по стінах, а потім єдина гасова лампа, яку вони запалили, згасла. Знову настала темрява. Орест глянув на годинник. Стрілки показували 3:33 ночі. Нічна темрява Звонова знову вступила у свої права.
Але цього разу тиша не була порожньою. З-під підлоги почувся ледь чутний звук – низький гул, вібрація, наче щось величезне рухалося глибоко під землею. А потім – шепіт. Безліч голосів, що шепотіли одночасно, нерозбірливо, але від того ще більш моторошно. Вони лунали ніби звідусіль – зі стін, з-під підлоги, з самої темряви.
Влад схопив ліхтарик, увімкнув його тремтячою рукою, обводячи променем кімнату. Нікого. Але шепіт не вщухав. А підземний гул ставав сильнішим.
– Що це, чорт забирай? – видихнув Влад, його цинізм помітно похитнувся.
– Глибинники? – прошепотів Орест, згадуючи щоденник. – Чи той… Третій Голос?
Вони сиділи мовчки, прислухаючись до жахливих звуків ночі, відчуваючи, як холодний страх повзе по спині. Тепер вони точно знали: це не просто розслідування зникнення. Вони опинилися віч-на-віч із чимось древнім, незбагненним і смертельно небезпечним.
– Лиса гора, – тихо сказав Орест, коли шепіт трохи стих. – Капличка. Там мають бути відповіді. Або Михайло.
– Йти туди – самогубство, – заперечив Влад, але без особливої впевненості. – Селяни не жартували.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Глибина третьої ночі, Віталій», після закриття браузера.