Читати книгу - "Історія одного розлучення, Ана-Марія Еріш"

— Він просто знущається наді мною. Це все, певно, через те, що я відмовила йому, — тихо промовила Марі, долаючи сум у голосі, коли налила собі й мені черговий келих вина. – Він стільки разів намагався провести зі мною час, але я ж не хотіла цього. Він такий бридкий та жахливий. Але саме від нього залежала моя кар’єра.

Ми сиділи в її невеличкій, але дуже затишній квартирі. Вона була такою, яку можна уявити собі в снах тих, хто втомився від метушні великих міст. Квартира дісталась їй у спадок від матері, яка померла три роки тому. Марі одразу після того переїхала сюди і повністю змінила інтер’єр на свій смак. Меблі були старовинні — з дерева світлих тонів, майстерно відреставровані, з витонченими різьбленими деталями, які надавали приміщенню особливого шарму. Підлога була покрита дерев’яними панелями, а на стінах — картини в тонких рамах, що зображували пейзажі та квіти.

Іноді я втікала сюди від нашого великого будинку, де ми жили разом із дідусем. Там було надто холодно, занадто багато порожнього простору, де кожен звук лунав наче у порожній кімнаті. Цей дім був величезним, але надто порожнім для двох.

Тут же, у Марі, все було просторо, але в той же час — тепло і по-домашньому. Кухня плавно переходила у маленьку вітальню, де стояли два зручні крісла — саме в них ми й сиділи зараз, милуючись величезним панорамним вікном, яке займало всю одну стіну. Сонце ледь хилилось до заходу, кидаючи м’яке рожеве світло, що розбавляло прохолоду вечора.

— Мій директор, містер Моррісон, — розпочала Марі, тримаючи келих двома руками. — Це така людина, що завжди отримує те, чого хоче. Йому років близько сорока, він досить огрядний і постійно намагається «заграти» з кожною дівчиною, що працює в його офісі. Довго він не помічав, але тепер взявся й за мене. Я відмовила, і, чесно кажучи, не знаю, що з того вийде.

Я гірко усміхнулась. Мені було шкода подругу, але не вміла я підтримувати жалюгідний настрій. Можна було б запропонувати роботу в моїй компанії, що я вже робила не раз, проте вона хотіла йти власним шляхом. Без допомоги багатої подруги. Принаймні так казала моя подруга. Але може все ж я зможу її вмовити зробити це. А поки залишалось лише слухати та підтримувати.

— Та не переймайся. Знайдеш іншу роботу, — підбадьорила я її. — Та й підвищення там ти б не дочекалась, так що, може, це й на краще. Подалі від такого директора.

Марі глибоко зітхнула, опустивши голову. Вона не мала родичів, які могли б допомогти. Та й ми дружимо не так давно, з першого курсу університету. Але подруга досі не могла знайти себе, як вона казала.

— Я просто в депресії... – врешті сказала дівчина. – Не хочеться абсолютно нічого. І не бачу ніякої надії на зміну.

— Тобі треба відпочити, — запропонувала я, зробивши ковток вина. — Поїхати кудись, змінити обстановку. А вже потім з новими силами повертатись до роботи.

Вона задумалась. І в її очах засяяв той особливий вогник — небезпечний і неспокійний, який я добре знала. Мене охопив страх, що її планам судилося стати проблемою для нас обох. Так вже було не раз під час нашого навчання.

— В мене є ідея, — промовила вона з тією характерною посмішкою, що попереджала про щось шаленe.

Вона порпалась у своїй сумочці і врешті дістала буклет із глянцевим покриттям. На сторінках яскравими фотографіями сяяли найрізноманітніші пам’ятки та розваги — казино, гламурні готелі, шоу та вечірки. Я вже бачила такі картинки і прекрасно знала до чого це може призвести.

— Ні, — відрізала я, не даючи їй закінчити. – Навіть і не думай. Я одразу відмовляюсь.

— Чому ні? — запитала вона з виглядом, ніби я зійшла з розуму. — Поїдемо у Вегас! Це ж так круто! Я давно відкладала гроші на відпустку, а тепер ідеальний момент, щоб відпочити.

Я закусила губу. Вона виглядала такою натхненною, що не хотілося її розчаровувати. Але ж я не була готова покинути свої справи, дідуся, і звичний ритм життя. Та ще й поїхати в місто, яке сповнене гріху. Принаймні так кажуть, я там ніколи не була.

— Я маю роботу, - почала я. – Та й дідусь...

— Повір мені, він буде не проти, — перебила мене Марі, закотивши очі. — На роботі цілком впораються без тебе. І я знаю, що ти просто шукаєш відмовки, щоб нікуди не їхати. Але цього разу це не спрацює. Я забронюю нам два квитки і номери в шикарному готелі, і ми так погуляємо, що забудемо про все.

Я промовчала. Вона, напевно, не сумнівалась у моїй відмові, але я не змогла їй сказати «ні». Тож, поки вона вже обирала готель, витрачаючи усі свої накопичення, я мовчки дивилася у вікно. Відпустка... Я так давно її не мала. Але чи дійсно це хороша ідея?

Ввечері, повернувшись додому, я зустріла дідуся Маркуса за столом. Він уже накрив на вечерю, але на обличчі була якась тривога. Цього разу нам приготували мої улюблені страви. Видно він хотів мені якось підняти настрій. Або про щось попросити.

— Мені дзвонила Марі, — сказав він, посуваючи до себе салат. — Отже, ви завтра летите на відпочинок.

— Я не дуже цього хотіла, — зізналася я. — Але ти знаєш її. Вона не залишила мені вибору.

Дідусь усміхнувся тепло. Він обожнював Марі, бо вона єдина подруга, хто залишився зі мною, не дивлячись ні на що. Та й за собою завжди приносила хаос, який йому так подобався.

— І це добре. Тобі давно потрібно було відпочити. Ти дуже довго не розслаблялася, - посміхнувся він. – Пару тижнів «Riddel Inc.» справляться без тебе, я потурбуюся про це.

Я намагалася не дивитися йому в очі. Здається уникнути цієї поїздки в мене немає жодного шансу. Тому доведеться змиритись та поїхати.

—Ну дякую, — ледве вимовила.

Хоча б смачні страви піднімають мені якось настрій. А може й на краще, що я відпочину. Зможу розбиратись з проблемними клієнтами з новими силами.

— Сьогодні приходила Ребекка, — раптово сказав дідусь. — Хотіла зустрітися з тобою. Але я сказав, що ти не хочеш її бачити.

Це був правильний вибір. В домі більше не раді сім’ї Барроу, особливо після смерті батька. Ребекка — моя біологічна мати, але її не цікавило нічого, окрім грошей і власної вигоди. Вона згадала про мене лише тепер, коли я стала успішною.