Читати книгу - "Шоколад із чилі"

— Ніхто не знав.

— Так, я тепер розумію, що ні. Але тоді… Мені було так важко, здавалося, що все це тягнутиметься за мною весь час, розумієш? Що мене ніколи не приймуть. А ти підійшла, хоча навіть не припускала…

— Ні.

— Отож. Будь ласка, пообіцяй мені, що нас ніщо ніколи не розлучить. Може, у мене й не буде гарних стосунків із твоєю мамою…

— Твоєю?

— Твоєю, нашою, яка різниця. Може, я взагалі ніколи з нею не розмовлятиму, але хочу, щоб ми завжди були разом. Ну ж бо, перестань, чого ти?

Лінка не могла стримати сліз. Вони капали на морозивні візерунки, до порожньої вазочки, на одяг. Каська нахилилася до сестри, перекинувши свою вазочку.

— Востан-нє, — схлипнула Лінка, — востан-нє я так плакала, коли дивилася «Короля Лева». Мені було п’ять років.

Каська міцно обійняла її.

— І тобі не соромно, що молодша сестра повинна тебе втішати? Адже це ти мала б витирати мені шмарклі.

— Знаєш, що? — Лінка висякалася в серветку з логотипом кафе. Після чого на них із підозрою дивилися вже не одна, а три офіціантки.

— Ну?

— Ушиваймося звідси, перш ніж нас виженуть, — але знову розридалася. Кася смикнула її за рукав.

— Пробачте, будь ласка, — звернулася вона до офіціантки, — сестру хлопець покинув, і вона це страшенно переживає, бідолашка.

Офіціантка співчутливо глянула на Лінку й зітхнула.

— Ой, як мені це знайоме. Сама колись таке пережила.

А тоді узяла два вафельні стаканчики й поклала до них ще по кульці морозива.

— Зі смаком сирника, — пояснила. — Лікує зболілі душі. Коли мене покинув наречений, то тільки це морозиво й допомагало. Ну, з’їж і візьми себе в руки.

«Візьми себе в руки. Відтепер це повинно стати моїм девізом, — подумала Лінка. — Адріан, щоправда, мене ще не покинув, хоч би Касьчині слова не справдилися». Хлопець наразі був, навіть якщо й наполовину. Та одного не було точно. Роботи. На жаль, кав’ярня в Скаришевському парку, де Лінка працювала в серпні, зачинилася. Доведеться пошукати чогось іншого, що вдасться поєднувати з навчанням.

Лінка зробила собі каву й сіла по-турецьки на ліжку. Удома нікого не було, мама з Каєм досі не повернулися. Щоправда, у малого свято першого дзвінка вже, мабуть, закінчилося, але потім мама обіцяла забрати його до себе на роботу, а потому піти по крамницях, щоб купити все необхідне для школи. У Лінки був час про все це подумати. «Робота», написала вона й підкреслила тричі. Що може робити дівчина її віку? Адріан казав, що можна роздавати флаєри чи щось таке. «Флаєри», знову написала вона, а тоді почала малювати на аркушику. Завжди, коли вона над чимсь міркувала, з-під її пальців виникали дивні, похмурі обличчя жінок із довгими віями й темними колами під очима, а замість рук у них росли чорні тюльпани. Невдовзі слово «флаєри» оточувала плутанина постатей і рослин, на інші записи просто не залишилося місця. Лінка зітхнула й увімкнула комп’ютер.

У пошуку вистукала: «тимчасова робота для підлітків». З’явилися тисячі сторінок, клікнула на першу-ліпшу. Це був популярний сервер оголошень. «Азіати й чорношкірі для реклами». Гм… «Для участі в популярній телепрограмі терміново потрібні особи із зухвалою зовнішністю». Або: «Кастинг до реклами стоматологічних продуктів. Потрібні користувачі зубних протезів!» Чудово, може, бабуся б таким і зацікавилася. Хоча ні, жодна з Лінчиних бабусь, ані краківська, ані варшавська, ані та, що жила в Сероцьку, хоча варшавська бабуся, може, і зацікавилася б участю в рекламі… Мала б нагоду без докорів сумління знову піти до перукарні або косметолога. Продовжила пошуки: «Скейтери й виконавці хіп-хопу для зйомок у серіалі»… Вмерти можна від сміху. І це називається робота для підлітків? Набрала в пошуку «флаєри». Це полегшило справу. З’явилося кілька оголошень, в одному навіть було зазначено: «Від шістнадцяти років». От і все. Треба лише подзвонити.

— Ви знаєте, у чому полягає ця робота? — голос у слухавці лунав, наче старий грамофон.

— Ну… я можу собі уявити. Стояти на вулиці й роздавати флаєри, так?

— І це теж. Але крім того треба розкладати флаєри в поштові скриньки. У зазначеному районі.

— Так… добре… — Лінка спітніла мов миша. — А можна запитати…

— Вісім злотих за годину.

— Ага, а по обіді можна?

— Передбачуваний час роботи — п’ять годин на день. Принаймні тричі на тиждень.

— Добре… То я ще подумаю й за хвильку передзвоню.

Так… Скажімо, тричі на тиждень, по п’ять годин, по вісім злотих… Це сто двадцять на тиждень — майже п’ятсот на місяць! Може, це її врятує! Вирішила зателефонувати ще за кількома номерами й подивитися, як воно взагалі виглядає. В іншому місці їй запропонували п’ять злотих за годину. Або чотири гроші за флаєр. Навіть зі своїми слабенькими математичними здібностями Лінка швиденько полічила, що сорок злотих вона заробить, роздавши тисячу флаєрів, а щоб заробити на навчання, доведеться роздати п’ятнадцять тисяч. Уявила собі, як іде Новим Світом із величезною валізою, напханою папером, витягає з неї пачки, цілі стоси кольорових аркушиків, які впихає перехожим. Дівчинка із флаєрами… Зателефонувала за першим номером і домовилася на завтра. Лінка була така виснажена, наче годину грала в баскетбол, хоча ще не заробила жодного гроша. Вирішила лягти із книжкою, проте заспівала мобілка. Довелося притьма мчати до «Смика».

Кай розпхинькався, що вони поїхали купувати шкільне причандалля без Лінки. Хлипав у слухавку.

— Я без тебе не хочу! Хочу, щоб ти мені допомагала вибирати!

Отак буває, коли молодший братик тебе занадто любить. Зітхнувши, Лінка встала з ліжка. Подумала, що може, вдасться вмовити маму купити щось і їй. Після цих пошуків роботи Лінці конче хотілося чимсь підняти собі настрій, крім того, у неї не було нічого до школи. Ну, майже нічого. Щоправда, вона мала чудовий фотоапарат! Зате жодного зошита. Щороку повторювалося те саме: купування шкільного приладдя мама вважала доньчиною примхою. От Кай — то інша справа, він лише першокласник, тож має право вибирати й перебирати. Добре, що принаймні йому це можна. Лінка досі пам’ятала свої перші шкільні покупки. Збудження, яке переживала, коли кошик наповнювався зошитами, фарбами, олівцями. А потім усе поскладали до блакитного ранця, на якому були зображені дві корови.

Тепер жодна дитина не хотіла ранця з коровами. Маленькі дівчатка захоплено верещали, уздрівши химерних котів, позбавлених шиї, зате з бантиком, а хлопці аж підстрибували біля червоних блискучих рюкзачків, на яких мчали машинки. Не досить було самого малюнка,