Читати книгу - "Великий Мольн"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Батько поїхав бричкою на ферму, ми мовчки повернулися до оселі, а дідусь знову засвітив свічку в своїй кімнаті й гукнув на нас:
— Ну що, повернувся ваш мандрівник?
Жінки перезирнулися.
— Еге ж, повернувся. Він був у матері. Не турбуйся.
— Ну й добре! Я так і думав, — сказав дідусь.
Він загасив свічку й повернувся на другий бік.
Те саме ми розповіли й сусідам. А матері втікача ми вирішили поки що нічого не писати.
Три нескінченних дні ми нікому не казали про свою тривогу. Я й тепер бачу перед собою обличчя батька, коли він десь під одинадцяту годину повернувся з ферми, бачу його запушені інеєм вуса, чую його голос, стурбований і сердитий, — він пошепки про щось сперечається з Міллі…
Розділ шостий
ХТОСЬ СТУКАЄ У ВІКНО
Четвертий день був один з найхолодніших тієї зими. Вранці учні, що прийшли перші на подвір'я, намагаючись зігрітися, катались на ковзанці довкола криниці. Вони вичікували, коли в школі розпалять грубку, — тоді побіжать до неї.
Деякі з учнів стояли за брамою й чекали на сільських хлопчаків. Вони приходили, ще засліплені зимовим краєвидом: памороззю, замерзлими ставками, гаями, де жирували зайці… Їхні блузи зберігали запах сіна, стайні, і повітря в класі ставало важким та задушливим, коли вони юрмились довкола розпеченої до червоного грубки. Того ранку хлопчина приніс у кошику замерзлу білку, підібрану на дорозі. І я пам'ятаю, як він намагався зачепити її довге задубіле тільце кігтиками за стовп на майданчику для ігор.
Потім почався нудний зимовий урок.
Нараз задзвеніли шибки, і ми попідводили голови. Біля дверей, струшуючи іній з блузи, високо підвівши голову, мовби засліплений якимось видивом, стояв Великий Мольн!
Двоє учнів, що сиділи за ближчою до дверей партою, схопилися з місця й кинулись відчиняти; вони пошепотілися про щось із Мольном біля порога, і втікач наважився зайти до класу.
Хвиля свіжого повітря, що ринула з пустельного подвір'я, соломинки на одязі Великого Мольна й особливо його вигляд — вигляд змарнілого, голодного, але чимось зачарованого мандрівника, — все це викликало в нас дивне відчуття радості й цікавості.
Пан Серель, який щось нам диктував, спустився по двох східцях зі своєї маленької кафедри, і Мольн підійшов до нього з викличним виглядом. Я згадую, яким гарним видався мені тоді мій товариш, — гарним, незважаючи на стомлене обличчя й почервонілі очі, мабуть, від безсонних ночей просто неба.
Він наблизився до самої кафедри й мовив рішуче, як той, хто прийшов про щось доповідати:
— Я повернувся, пане вчителю.
— Бачу, бачу, — відповів пан Серель, з цікавістю роздивляючись Мольна. — Сідайте на своє місце.
Мольн обернувся до нас, трохи згорбившись і посміхаючись з тим самим глумливим виглядом, якого прибирають дорослі учні, коли їх карають за погану поведінку, і, взявшись рукою за край парти, сів на свою лаву.
— Зараз ви візьмете книжку, яку я вам покажу, — сказав учитель, побачивши, що всі дивляться на Мольна. — А ваші товариші допишуть диктант.
І клас знову взявся до роботи. Вряди-годи Великий Мольн обертався до мене, потім дивився у садок і на пустельне село, де інколи сідав самотній крук. У класі стояла задуха, розпечена грубка пашіла теплом. Мій товариш, спершись ліктем на парту, взявши голову в руки, намагався читати; я двічі бачив, як у нього заплющувалися повіки, й подумав, що він зараз засне.
— Я хотів би піти полежати, пане вчителю, — сказав він нарешті, невпевнено підносячи руку. — Я вже три ночі не спав.
— Ідіть, — відповів пан Серель, бажаючи уникнути сутички. Всі голови попідводилися, всі пера позастигали в повітрі; ми з жалем дивилися, як Мольн ішов з класу — в пом'ятій на спині блузі, в брудних черевиках.
Як нудно, довго тягся ранок! Перед полуднем ми почули кроки в мансарді — це мандрівник збирався зійти вниз. Під час обіду він сидів перед каміном, біля заклопотаних дідуся й бабусі, а на засніженому подвір'ї, мигаючи, наче тіні, перед дверима їдальні по тому, як годинник вибив дванадцяту, бігали старшокласники й малюки.
Від цього обіду мені запам'яталися лише глибока тиша й велика ніяковість. Усе було холодне, мов крига: не накрита скатертиною церата, вино в склянках, червонуваті кахлі підлоги, холод якої ми відчували під ногами… Ми вирішили ні про що не розпитувати втікача, щоб не дати йому приводу збунтуватися. А він скористався з цього перемир'я й не пустив пари з уст.
З'ївши солодке, ми обидва змогли нарешті вибігти на подвір'я. Шкільне подвір'я пополудні, коли сніг зораний безліччю дерев'яних черевиків… Подвір'я, потемніле від відлиги, коли з даху над майданчиком для ігор крапотить… Подвір'я, де граються діти й не стихає крик… Ми з Мольном побігли попід будинком. Двоє-трос наших товаришів облишили гру й з радісним криком кинулися до нас, засунувши руки в кишені, в шарфах, розмаяних на вітрі, розбризкуючи під ногами грязюку. Але Мольн подався до старшого класу, я теж побіг слідом, і він замкнув засклені двері саме тієї миті, коли їх штовхнули наші переслідувачі. Задзеленчали шибки, застукотіли дерев'яні черевики об поріг, від дужого поштовху зігнувся залізний засув, що притримував стулки; але Мольн, ризикуючи скалічити пальці об поламаний ключ, устиг повернути його в замку.
Звичайно, таку поведінку ми вважали образливою. Який) таке сталося влітку, нерідко ті, хто залишався за дверима, бігли до садка й лізли в клас через вікна раніше, ніж ті, хто засів у ньому, встигали їх зачинити. Та тепер був грудень, і всі вікна були незачинювані. Ще з хвилину хлопчака шарпали двері, лаючи нас на всі заставки, а потім один по одному, похнюпивши голови й поправляючи шарфи, почали розходитися.
В порожньому класі, де пахло каштанами, двоє чергових пересували парти. Я підійшов до грубки й став грітися, чекаючи початку уроку, а Огюстен Мольн нишпорив на кафедрі та в партах. Невдовзі він знайшов маленький географічний атлас і, зійшовши на поміст, поклавши лікті на кафедру, обхопив долонями голову й почав захоплено його вивчати.
Я вже збирався підійти до нього; я поклав би руку йому на плече, і ми вдвох заходилися б викреслювати на карті його таємничий маршрут, — але враз від дужого поштовху розчахнулися двері молодшого класу і до нас ускочив блідий Жасмен Делаж, а за ним — іще один міський хлопчак і троє сільських. Отже, одне з
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Великий Мольн», після закриття браузера.