Читати книгу - "Великий Мольн"

Жасмен Делаж, низенький на зріст, був один із переростків старшого класу. Він дуже заздрив Великому Мольнові, хоч і видавав себе за його друга. До появи в нашій школі Мольна визнаним ватажком класу був Жасмен. Він мав бліде, невиразне обличчя й напомаджений чуб. Єдиний син вдови Делаж, власниці заїзду, він удавав із себе дорослого чоловіка: з хвастощами повторював усе, що чув од гравців у більярд і любителів вермуту.

Коли він зайшов до класу, Мольн підвів голову і, насупивши брови, крикнув хлопчакам, що, штовхаючись, кинулися до грубки:

— Невже ви не можете дати нам спокій хоч би на хвилинку?

— Якщо тобі тут не подобається, то чого ти не залишився там, де був? — спитав, не підводячи голови, Жасмен Делаж, який відчував, що його підтримують товариші.

Мабуть, Огюстен перебував у такому стані втоми, коли людину раптово охоплює лють і вона вже не може стримувати себе.

— Ти, — сказав він, випростуючись і згортаючи атлас, — іди геть звідси! — Мольн трохи зблід.

Делаж крикнув, глумливо посміхаючись:

— Гадаєш, якщо три дні ти десь валандався, то вже й паном учителем став?

І, намагаючись втягти у сварку інших учнів, докинув:

— Знаєш, не ти нас проженеш звідси!

Мольн, розлючений, підскочив до нього. Зчинилася бійка, затріщали по швах рукави блуз. У сварку втрутився лише сільський хлопчак на ймення Мартен, який зайшов до класу разом із Жасменом.

— Ну ж бо облиш його! — сказав він, роздувши ніздрі й трусячи головою, як баран.

Мольн різко відштовхнув Мартена, і той відлетів на середину класу, погойдуючись і розкинувши руки; а тоді Мольн, схопивши однією рукою Делажа за комір, другою ж відчинивши двері, намагався виштовхнути його геть. Жасмен хапався за парти й волочив ноги по підлозі, скрегочучи по кахлях своїми підкованими черевиками; тим часом Мартен, відновивши рівновагу, нахилив голову вперед і люто накинувся на Мольна. Мольн відпустив Делажа, наготувавшись зчепитися з цим телепнем, і, певне, Огюстенові добряче перепало б, якби в цю мить не прочинилися двері. З'явився пан Серель; перш ніж зайти до класу, він обернувся в бік кухні, докінчуючи якусь розмову…

Бійка одразу припинилась. Учні з'юрмилися біля грубки, понуривши голови, так остаточно й нe приставши ні на чий бік у сутичці.

Мольн сів на своє місце; в нього блуза була порвана на плечах, рукави сповзли вниз.

Жасмен побагровів, і, поки стукотіла лінійка, повідомляючи про початок уроку, він кричав:

— Тепер до нього й не підходь! Задавака! Гадає, що ніхто не знає, де він був!

— Йолоп! Я сам цього не знаю, — відповів Мольн.

І, звівши вгору плечі, обхопивши голову руками, він поринув у вивчення уроку.

Розділ сьомий

ШОВКОВИЙ ЖИЛЕТ

Я вже зазначав, що нашою кімнатою була велика мансарда — напівмансарда, напівкімната. В інших приміщеннях, що прилягали до неї, були вікна, а тут, невідомо чому, було лише слухове віконце. Перехняблені двері терлися об підлогу, і їх годі було як слід зачинити. Ввечері ми підіймалися до себе, затуляючи долонею свічку, яку могли загасити протяги, — їх не бракувало в нашому просторому домі, — і щоразу намагалися зачинити ці двері, але марно. Вночі ми відчували довкола себе тишу трьох горищ — здавалося, вона проникає й до нашої кімнати.

Тут ми й зустрілися, Огюстен і я, ввечері того самого дня.

Я вмить роздягся й недбало кинув одежу на стілець у головах ліжка, а мій товариш, не промовивши ні слова, роздягався повільно й старанно. Я ліг у залізне ліжко з кретоновими завісками, прикрашеними візерунком із виноградного листя, і дивився на Огюстена. Він то сідав на низьке ліжко, на якому не було завісок, то підводився й ходив сюди-туди по кімнаті, і досі при цьому роздягаючись. Він поставив свічку на столик, — такі столики плетуть цигани з верболозу, — і тепер вона відкидала на стіну велику миготливу тінь.

На відміну від мене, Огюстен з неуважливим і пригніченим виглядом, але водночас дбайливо складав і розвішував усі частини свого шкільного вбрання. Ось він поклав на стілець важкий пасок, ось розправив на бильці довгу чорну блузу, бруднющу й пом'яту, ось стяг із себе грубу вовняну куртку, що її носив під блузою, і, одвернувшись, нахилився, щоб повісити її в ногах свого ліжка… Та коли він випростався й знову обернувся до мене обличчям, я побачив, що під курткою замість короткого жилета з мідяними ґудзиками, який ми мали носити по формі, на ньому був шовковий жилет з великим вирізом, застебнутий унизу на дрібненькі перламутрові ґудзики.

Це була річ химерна й чудернацька — в таких, певне, юнаки ходили на бали, де танцювали з нашими бабусями в тисяча вісімсот тридцятому році.

Я згадую, як виглядав Мольн у ту хвилину: високий сільський простоволосий школяр (свого кашкета він поклав на вбрання), з таким мужнім і вже таким суворим обличчям… Він знову почав ходити туди-сюди по кімнаті, розстібаючи цю таємничу одежину, напевне, з чужого плеча. Це було так дивно: школяр без блузи, в куцих штанях, у брудних черевиках — і в жилеті маркіза!

Доторкнувшись до жилета, він нараз вийшов із задуми, подивився на мене сповненими тривоги очима. Мені стало смішно. Мольн теж усміхнувся, і обличчя його проясніло.

— Ну, скажи, що то таке? — спитав я, набравшись відваги. — Де ти його взяв?

Але його усмішка відразу ж згасла. Він провів своєю важкою рукою по коротко стриженій чуприні й раптом, як той, що не може стримати бажання, знову натяг на вишуканий жилет свою куртку, старанно застебнув її на всі ґудзики й накинув на себе пом'яту блузу; на мить він завагався, дивлячись на мене скоса… Потім сів на краєчок ліжка, скинув черевики, які з гуркотом упали на підлогу, і, мов солдат у поході, вдягнений ліг і загасив свічку.

Серед ночі я прокинувся. Мольн стояв посеред кімнати в кашкеті й щось шукав на вішалці. Ось він надів плащ із пелериною… В кімнаті було темно, до неї не проникало навіть те тьмяне світло, яке іноді випромінює сніг на подвір'ї. Чорний крижаний вітер свистів над дахом і в мертвому садку.

Я трохи підвівся й пошепки озвався до нього:

— Мольн! Ти знову кудись ідеш?

Він не відповів. Тоді, зовсім розгнівавшись, я мовив:

— Що ж, я піду з тобою. Ти мусиш мене взяти.

І я зістрибнув на підлогу.

Мольн підійшов, схопив мене за руку, силоміць посадив на край