Читати книгу - "Шовк"

Заплющивши очі, дівчина ковтнула чаю.

Відняла філіжанку від вуст.

Повернула на місце, з якого взяла її. Сховала руки між складками сукні.

Схилила голову на коліна Хара Кея.

Із розплющеними очима, з поглядом, спрямованим на Ерве Жонкура.

Ерве Жонкур говорив іще довго. Замовк лише тоді, як Хара Кей відвів від нього очі й нахилив голову.

Запала тиша.

Французькою мовою, дещо розтягуючи голосні, голосом хрипким, справжнім Хара Кей промовив:

– Якщо ви цього забажаєте, мені буде приємно побачити вас знову. – Він уперше всміхнувся. – Ті яєчка, що ви везете, – це риб’яча ікра, вона нічого не варта.

Ерве Жонкур глянув униз, на підлогу. Філіжанка з чаєм стояла перед ним. Він узяв її та почав крутити, уважно придивляючись, немов чогось шукав на кольоровій смужці, що оздоблювала край філіжанки. Знайшовши те, що хотів, він підніс її до вуст і допив чай. Потім поставив філіжанку на підлогу і сказав:

– Я знаю.

Хара Кей усміхнувся і спитав зацікавлено:

– За це ви заплатили фальшивим золотом?

– Я заплатив за те, що купив.

Хара Кей знову посерйознішав.

– Коли ви вийдете звідси, матимете те, що хотіли.

– Коли я покину цей острів – живим, – ви отримаєте те золото, яке вам належить. Даю слово честі.

Не чекаючи на відповідь, Ерве Жонкур підвівся, зробив кілька кроків до дверей, потім вклонився.

Останнє, що він помітив, перш ніж вийти, був погляд мовчазної дівчини, спрямований на нього.

Через шість днів Ерве Жонкур сів у Такаока на корабель голландських контрабандистів, який доставив його в порт Сабірк. Звідти він пересувався уздовж китайського кордону до озера Байкал, здолав чотири тисячі кілометрів сибірської землі, перебрався через Уральські гори, досяг Києва, потягом проїхав усю Європу, зі сходу на захід, і нарешті, після трьох місяців мандрівки, повернувся до Франції. Була перша неділя квітня – саме готувалися до Великодньої меси, – коли він увійшов крізь браму Лавільдьйо. Зупинившись, він подякував Богові та попрямував додому, перераховуючи свої пригоди, бо кожна мала своє ім’я і він хотів усе добре запам’ятати.

– Який він, кінець світу? – спитав Бальдаб’ю.

– Він невидимий.

Дружині Елен він привіз у подарунок шовковий халат; сором’язлива, вона ніколи його не надягала. Він був тонкий, немов павутиння між пальцями.

Грена, яку Ерве Жонкур привіз із Японії (сотні яєчок, розкладених на шматочках шовковичної кори), виявилася цілком здоровою.

Виробництво шовку в районі Лавільдьйо того року зросло неймовірно – і за кількістю, і за якістю.

Відкрили ще дві фабрики, а Бальдаб’ю вирішив додати до каплички Святої Агнеси двір, огороджений колонадою. Невідомо чому він уявляв його собі круглим, тому й доручив розробити проект іспанському архітекторові Хуану Бенітесу, який мав репутацію майстра з будування Plazas de Toros – арен для бою биків.

– Зрозуміло, що посередині буде не пісок, а садочок. А при вході, якщо можливо, зробіть дельфіна замість голови бика.

– Дельфіна, señor?

– Ви бачили риб, Бенітесе?

Ерве Жонкур відкрив два банківські рахунки і зрозумів, що став багатим.

Він прикупив тридцять акрів землі на південь від свого маєтку і протягом літа складав план: він мріяв про парк, світлий, тихий, де можна буде гуляти.

Ерве уявляв цей парк таким невидимим, як і край світу.

Щодня зранку він навідувався до «Вердена», де слухав різні місцеві новини та перегортав сторінки газет, що їх привозили з Парижа. Вечорами він просиджував під навісом свого будинку поряд із дружиною Елен. Вона читала книжку вголос, і Ерве почувався щасливим, бо він вірив, що у світі немає прекраснішого голосу.

Четвертого вересня 1862 року йому виповнилося тридцять три роки. Його життя спокійно пропливало перед його очима.