Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

— Я сам склепав оцей драндулет. Більше схоже на «запорожець», аніж на «мерседес», але ж працює.

Вони погодилися, що Юніс почне роботу на наступному тижні, зарплатня виявилася не такою вже й «жалюгідною», а обов’язки та повноваження вражали своєю широтою творчу натуру — «робити все, що буде потрібно». Юніс літала на сьомому небі від щастя. Вона вже зібралася йти, коли двері широко розчинилися й у кімнаті з’явилася колюча неприємна жінка. Вона мала такі гострі ніс, коліна та лікті, що, здавалося, ніщо не здатне їх пом’якшити, а обличчя виражало суцільний посміх.

— О! Я бачу, твій калічний малий щур іще й досі живий! — виголосила вона, вказуючи на Дугласа своєю сигаретою, і рвучко пожбурила свою сумочку на крісло. Щойно вона помітила Юніс, в’їдлива посмішка поповзла по її обличчю.

— Слава Богу, брате. Таки знайшов собі коханку.

Останнє слово вона виплюнула, як виноградну кісточку, намагаючись підкреслити свою зневагу.

Бомбардир відповів їй змучено, але спокійно:

— Це Юніс, моя нова асистентка. Юніс, моя сестра Порша.

Порша оглянула Юніс з голови до п’ят своїми холодними сірими очима, але руки не подала.

— Я мала б сказати, що рада знайомству, та не люблю брехати.

— Навзаєм, — відповіла Юніс, але її вже не слухали, бо Порша відвернулася до брата. Проте дівчина могла заприсягнутися, що бачила, як Дуґлас після її відповіді крутнув хвостом. Вона залишила Бомбардира і його осоружну сестру наодинці, спустилася сходами і вийшла на яскраве полуденне сонце. Останнє, що вона почула, зачиняючи двері за собою, це дещо змінений, облесний, але все одно неприємний голос Порші:

— Любий, так коли ти збираєшся публікувати мою книжку?

На розі вулиці Грейт-Рассел вона зупинилася на мить, пригадуючи того чоловіка, якому всміхнулася. Вона сподівалася, що той, на кого він чекав, не забарився. У поросі в себе під ногами Юніс помітила відблиск золота і скла. Вона нахилилася, підібрала з канави маленький круглий предмет і обережно поклала його собі в кишеню.

Це повторювалося знову й знову. Він завжди дивився в землю, шукав на тротуарах, у стічних канавах і ніколи не підводив очей до неба, у вільний простір. Спину різало ножами, очі сльозилися, немов у них потрапив пісок. А ввечері він провалювався в пітьму на вологих зім’ятих простирадлах власного ліжка. Йому снився той самий сон. Неначе він шукає і шукає якусь річ, що нарешті принесе йому спокій.

Будинок поринув у глибоку м’яку темряву літньої ночі. Ентоні звісив натомлені ноги з ліжка, труснув головою, щоб прогнати з неї рештки марень. Доведеться вставати. Сьогодні сон уже не повернеться. Він спустився сходами, які скрипіли в унісон з його старими хворими кістками. Ентоні навіть не довелося вмикати світло, поки він дістався кухні. Заварив собі чай, радше насолоджуючись самим процесом, аніж бажаючи його пити, і прихопив чашку з собою до кабінету. Бліде місячне світло танцювало на краях полиць і збиралося мінливим озерцем у центрі стола з червоного дерева. Високо на полиці, у кутку, зблиснула золотава кришка коробки з-під печива. Ентоні обережно взяв її і поставив у сяйливій плямі світла на столі. З усіх речей, які він будь-коли знаходив, ця хвилювала його найбільше. Мабуть тому, що в коробці не «щось», а «хтось»; у цьому Ентоні чомусь не сумнівався. Ще раз підняв кришку і глянув на вміст коробки, так він робив щодня увесь минулий тиждень відтоді, як приніс цю коробку додому. Він уже кілька разів переставляв коробку в кабінеті, ховаючи подалі з очей, але вона все одно нагадувала про себе. Ентоні просто не міг так її облишити. Він засунув руку під кришку та обережно провів кінчиками пальців по грубому сірому піску. Спогади пронизали його, забиваючи подих, немов чийсь нещадний удар влучив у сонячне сплетіння. Уже вдруге він тримає смерть у своїх руках.

Життя, яке вони могли прожити разом, — цю жорстоку фантазію Ентоні рідко собі дозволяв. Зараз у нього з Терезою вже могли бути онуки. Вона ніколи не говорила про те, що хоче дітей, але, здавалося, вони обоє подумки погоджувалися, що це лише питання часу. Як виявилося, вважати так — трагічне недбальство. Вона завжди мріяла про собаку. Ентоні опирався цьому задуму якомога довше, аргументуючи свої відмови перспективою поламаного трояндового саду та переритих газонів. Але Тереза зрештою перемогла, скориставшись безвідмовною сумішшю шарму і широти поглядів. Вони збирались узяти собаку з притулку Баттерсі за тиждень, але Тереза раптово померла. Натомість Ентоні провів той день, тиняючись порожнім будинком. У розпачі він збирав усі сліди її існування: відбиток голови на подушці, пасмо тіціанового волосся в гребінці, відбиток яскраво-червоної помади на склянці. Дрібні, але дорогоцінні докази життя, що вже згасло. Після цього потяглися місяці, протягом яких Падуя намагалася зберегти відлуння присутності Терези у своїх стінах. Ентоні міг зайти до кімнати, відчуваючи, що його кохана щойно звідси вийшла. День при дневі він грав у хованки з її тінню. Чув музику на веранді, її сміх бринів у саду, а в темряві його вуста накривав Терезин пристрасний цілунок. Однак поступово, непомітно, день за днем, крок за кроком вона відступала. Залишала його жити без себе. Єдине, що збереглося навіть до сьогодні, це аромат троянд у таких місцях, де його не могло бути.