Читати книгу - "Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча, Михайло Сергійович Брініх"

Картіна, яку доктор Падлюччо побачив у ванні, показалась йому странною та нілєпою. Ще в більшій мірі, ніж вогненні шари, которими закидали квартіру якіто інфернальні хулігани (а в доктора, канєшено жи, були підстави думать, шо це не обичні дєцкі шалості).

Міша лежав на полу ванної, попрощавшись із сознанієм, но це було не саме страшне - він задихався. Його шию й нижню часть обличчя обплітали якісь немислимо противні водорості, шо спускалися із умивальника, прямо із дирки водостока. Сліди грязі на білих кахлях доповнював гнилуватий йодований запах - Падлюччо узнав його, і відчув, як сам оказався на порозі провала в небуття. Када його закрили в подвалах старого Бангкока, цей запах доктор запомнив на всю жизнь. Тоді він у пошуках свого чисто шахматного Грааля пішов слігонца не тією дорогою, і примудрився застрибнуть на тириторію тріади. Це був єдиний випадок в його житті, када він втратив віру, шо колись ізнов побачить сонце.

Одігнавши наваждєньє, він знову підхопив Мішу під руки й потянув до вихода з квартири - двері були распахнуті й, хвала пінсіонному фонду, на порозі стовбичило кілька сусідів; усі дряхлінькі, з палочками та авоськами, а тому дуже любознатільні. Як показує практіка, проти такого контінгєнта сили темряви тоже зачастую пасують.

Етажом ниже (чи више) хтось одчаяно лементував про пожар, умудряясь перекрикувати пожежні сірєни, - цей звук для доктора казався щаз прекрасніший, ніж соло на волинці у виконанні шотландського гвардійця.

- Куда ви його тащите? Нада скору визвать! Міліцию! - заботліва бабулька зацепила палкою Падлючча за праву ногу, від чого він, з Мішою на руках, мало не покотився сходами.

- Я сам доктор! - рявкнув він у відповідь і в щитані секунди, здолавши шість лєснічних прольотів і орди пучоглазих сусідів, оказався під під’їздом. Його вєрне транспортне срєдство - Таврія-“зубило” - оказалось, на превеликий подив, не ушкоджене. Закинувши Мішу на заднє сидіння (впрочім, варто було відкинути сідушку переднього кресла на мєсто, як мальчік скотився на пол; доктор рішив, шо так буде дажи лучче), й запригнув у салон. Када він тіки виїжжав на дорогу, пажарніки нарешті розмотали шланг.

“Пожалуй, я б тожи приняв душ”, - подумав доктор, но тут таки пристидив себе за глупость. Звук ще однієї сірєни, шо долинав із-за угла, заставив його мощніше вдавить підаль газа. Спілкування з міліцією могло б разрушить всі його надії навіть при самому благопріятному ісході.

Через мінут сорок він припаркувався недалеко від Ботанічіского сада. Міша оклигав і глупо кліпав глазами, вселяючи в доктора радость і оптимізм.

- Возьми там, над сидінням, фудболку. Машину оставим тут. А дальше прогуляємся чуток.

Міша нашов фудболку, застірану й полинялу, з якимто невідомим йому логотіпом, і нерішуче скомкав у руках.

- Доктор, вона ж воняє.

- Малиш, када ти будеш ходить по вулицях із красним ожогом на груді, це впадатиме в очі прохожим намного більше, ніж характєрний для цієї пори року потний аромат. Вдягай - і не видєлуйся. І помни про цейтнот.

- Як ви кажите? Як називаєцця це завідєніє? - Хосе Рауль Капабланка откінувся на спинку кресла й щільніше укутався плєдом.

- Коммерчіскій клюб, душа моя! - восторжинно відповів Єфім Боголюбов, сільнєйший київський шахматіст, який не отлучався від молодого кубінского маестро ні на шаг. Учорашня поразка в партії, сиграній на квартирі мецената Енгельгардта, казалось, викликала в Євгєнія ще більше обажанія до нової лєгєнди, Моцарта шахмат, як називали його київські газєти, анонсуючи сьогоднішні два сіанса для луччих шахматістов города. Перший із них должин був початись через два часа, но Капабланка чуствував себе ніважно, й навіть малодушно міркував, як би це отмінить атракціон.

- Я думав, - діловито мовив смуглий Рауль, - шо ми будем іграть у цьому кабаку, - тут вчора так атлічно кормили сьомгою… Вінішко, ксаті, тожи було очінь так нічо. Не то шо дрянь, каторою ми так нілєпо увліклись за ужином… Кстаті, Єфім, шо то було за пойло?

- Галіцинський завод, мон шер, - Боголюбов енергічно масірував скроні, воссідая по інший бік шахматного століка. Вони рішили німного взбодрицця перед сиансом, і зайшли сюда, на Лютеранську, в кафе “Варшавське”. - А сіанс буде чуть дальше, на Хрещатику, в першому номері. Там попросторніше, само собою.

Капабланка кивнув, но видно було, шо мислями він дето далеко. Спохопившись, Хосе Рауль вдруг випрямився і розвів руками:

- А чо ж тада, када ми тут обідали, на вході так ліхо приторговували якимито білєтами? Я в руському не сильно шарю, но всі вони були якіто возбуждьонні, постійно тикали пальцями в мій бік і дажи калічно упомінали моє ім’я?

- Дражайший Рауль, Ваша правда - білєти продавали тут. Просто у нас в городі саме в цьому завідєнії, вже много год підряд, собираєцця шахматне общіство. Засноване, дозвольте доложить, атлічним драматургом і сильним мастіром Старицьким. К нищастью, не дожив пан Михайло до сього дня - ото б зрадів старік! Кстаті, сьогодні можемо сходить після вечірнього сианса на спіктакль - якраз дають його чудесну міщанськую історію про нашу кієвскую жизнь. “За двома зайцями” називаєцця. Як вам, мон шер, такий досуг?

- Ви знаїте, я не люблю тиатр. Тим більше, шо по мєсному нічо не понімаю. Така ділєма. Да і Голіцин ваш - ізрядна сволоч, я так щитаю.

Боголюбов пойожився. У нього це було не перший раз, када непоміркована гостинність вилізала боком. І прокльонами по адрєсу ні в чому не повинного князя. “Ето все Енгельгардт і його замашкі. Всі меценати всьо ж таки обичні свині в смислі бухла”, - подитожив про себе Єфім.

- Давайте лучче вип’єм ще німного кохве - через чверть часа пора вже видвигацця. Увєріний, шо всі учасніки сианса вже на місці.