Читати книгу - "Олександр. Її монстр, Влада Калина"

Чоловік стояв біля столу з і дивився на віскі. Думав пити не пити. Він завжди був байдужим до спиртного, але іноді міг собі дозволити, трішки. 

- Господарю, до вас прийшли, - у дверях стояв літній чорнявий чоловік з сивими скронями, керуючий будинком Микола Семенович.

 - Миколо, хто там ще?

 - Я. Привіт друже! - Євген вийшов з-за спини Миколи Сименовича. Він був худорлявим, високим та елегантним. Сірий костюм із блакитною краваткою, а в руках кейс.

 - Жека?! Привіт. Яким вітром тебе занесло в наші лісові хащі?

 - Був недалеко, вирішив заглянути, - чоловік підійшов ближче. - Господи, хто це тобі вмазав?! - Він побачив у товариша розбиту губу та невеличке покрасніння під оком. - Ну і вигляд! Ти ніби ніч не спав.

 - Майже… не спав. Побився трохи.

 - Тільки не кажи, що побився через якусь дівку.

 - На ринзі в залі був. Влаштовує така відповідь?

 - Ох, Бєлов, ти не міняєшся! - Женя похитав головою. - Ти вже застарий для бійок, для боксу, для рингів. - Засміявся. - Де твої сонячні окуляри? Одягни щоб цей фінгал сховати… Око хоч ціле?

- Не такий я вже й старий щоб без очей залишитися…

 ***

Анжеліка й сама не розуміла, як Аллі вдалося її вмовити піти на цю дурнувату вечірку. Точніше на чийсь День народження. Ох, ця Алла, язик без кісток. Вона й мертвого вмовить. Їй треба було працювати на радіо, а не у кав'ярні. Така у житті не пропаде. І мажора знайде, і заміж за нього вискочить. Адже вона з Максом своїм зустрічається, щоб ближче підібратися до його багатих та впливових друзів. Хитра та розважлива.

 Анжеліка одягла свою гарну сукню. Свою єдину пристойну сукню, яка була призначена саме для от таких випадків. Вона одягала її лише на свята. Грошей катастрофічно не вистачало ні на що, доводилося хоч якось економити. Заощаджувати на одязі, на їжі, на косметиці. Дякувати Богу, косметика була і не дуже потрібна.

Світло фіолетова довга сукня майже в підлогу, дуже личила дівчині. Точніше до її довгого світло русявого волосся. А ще Анжеліка натягнула на свої офігенні ноги взуття на шпильках. Вона хотіла виглядати гідно, і не зганьбитися серед багатих і вихованих людей. Не зганьбити Аллу, яка їй не пробачить ніяких конфузів. Хоча дівчина ненавиділа ходити на підборах. Але, що не зробиш заради подруги, яка наказала одягнутися ніби щойно з обкладинки журналу зійшла. От тільки на таку картинку (обкладинку) потрібна здається зовсім не така сукня. 

 - Ти, що збираєшся завтра йти в цьому?! - почувся невдоволенний голос Алли.

 - А що? - здивувалася Анжеліка, стоячи біля дзеркала у своїй кімнаті.

 - Добре, що я попросила тебе показати сукню в якій завтра підеш. Такого лахміття вже років сто, як не носять.

- Лахміття?! Ну знаєш…

- Помовч. Я так і знала, що ти зробиш якусь дурницю. Осоромишся! - Алла підійшла ближче і почала обмацувати сукню. - Воно нікуди не годиться. Вийшло з моди… якщо взагалі колись в моді було. Це що нічна сорочка покійної бабці? - засміялась Алла. Дівчина не носила ніколи такого і не вдягла б нізащо, навіть за величезні гроші. Вона вже давно втекла з тої бідності в якій народилася і повертатися назад, а тим паче згадувати про бідноту, не хотіла. Все тільки найкраще і найдорожче - от що потрібно для того, щоб звабити мільйонера. 

"Не можна економити на собі, тому що чоловіки це помітять і теж почнуть економити на тобі ж." - Девіз по життю Али. 

- Вибач але іншого в мене немає, - Розвела руками Анжеліка.

- Буде Зарудна! Все в тебе буде! Якщо перестанеш носити от таке. Поїхали до мене, я тобі щось підберу. Вибереш собі звабливу сукню, у мене їх повна шафа.

Так, Алла працювала там де і Анжеліка, і отримувала ту ж зарплату, і не сильно могла викуплювати собі дорогі вбрання. Але ж вона не де не навчалася, і більше грошей витрачала на себе. Щоб підкорити мільйонера, потрібно виглядати гідно, потрібно вкладати гроші в себе кохану. Так вона думала. Дівчина і не здогадувалася, що долі краще знати, хто більше заслуговує на нього - на мільйонера. Але втім судити її не варто, адже якщо чогось дуже хочеш, то обов'язково отримаєш. Особливо, якщо все для цього робиш. 

Тільки не здаватися! Тільки не здаватися!

  ***

Віскі на столі майже закінчилося. Чоловіки сиділи навпроти один одного і сміялися. Вони вже були досить п'яними.

 - Ти вдираєшся до мене додому, з кейсом грошей, і просиш полетіти з тобою в Італію?! - Бєлов насупився. Не хотів він нікуди летіти, у нього і тут роботи до фіга.

 - Ти ж хотів відкрити там мережу магазинів. Є така можливість, - Женя сперся спиною об спинку стільця, закинув ногу на ногу.

- Я зараз ніяк не можу.

 - Так це ненадовго. Лише сім днів. Якийсь тиждень.

- Для мене і цих сім днів багато.

- Нічого не хочу чути. Або їдеш, або вони розірвуть з нами контракт.

- Я ... - почувся стукіт у двері. - Що там ще?! - Крикнув Бєлов в двері, що тихо відкривалися.

- Господарю, там до вас прийшли, - на порозі знову стояв Микола Семенович.

- Хто там ще приперся?

- Леонід! - пояснив чоловік.

- Сьогодні, що якесь свято? - Бєлов допив до дна залишок віскі зі склянки.

- Ого, хтось помер? - У кімнату зайшов Леонід. - Ти чого з самого ранку п'яний?

- Тільки тебе Леонід мені зараз і не вистачало, - прошепотів Бєлов.

- Льончик і ти тут. Ік! Ох, хтось згадує. - гикнув Євген.

- Ніхто не помер, але якщо ще цей хтось щось ляпне, то обов'язково помре, - Бєлов усміхнувся крізь зуби.

- Женя ти чув, не ляпай язиком, - засміявся Леонід дивлячись на Євгена.

- По-моєму, це він до тебе говорив, - пролепетав ледве язиком чоловік.

 - Вип'єш із нами?

 - Ах, Олександр... наливай.

 - Розповідай, чого прийшов?

- Ти ж пам'ятаєш, що завтра за свято?

- День взяття Бастилії, - жартував Бєлов.

- Є ще варіанти? - витягував Леонід з нього по слову.

- П'ятниця! - крикнув Жека.

- От же ж...Тьху! Якщо я не вип'ю з вами то справи не буде явно.