Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

Нарешті літній нотаріус вийшов, чай було налито, двері зачинилися за офіціантом.

– Максим... ви дозволите вас так називати? – герцог запитливо подивився на нього.

– Та будь ласка, мене це абсолютно не обтяжує, у ваших словах і поведінці було висловлено вже стільки поваги, що я просто не можу здогадатися, чим я заслужив таке... Тому, хоч би як ви мене називали, жодного приниження честі або ще чогось негідного у ваших діях я не бачу. – “Оце так закрутив... – йому хотілося замружитись, щоб, розплющивши очі, побачити, що все це сон... – я таку фразу й подумати ніколи не намагався, а тут уголос видав, наче щодня таке кажу”.

– Добре, дякую вам... нехай так і буде, – герцог узяв чашку з білої порцеляни з якимось легким, ніжно-витонченим малюнком. – Куштуйте чай, він справді чудовий. Прошу…

Зацікавлений Макс узяв чашку, що стояла перед ним на блюдці. Точно порцеляна. Тонка яка... Стінки чашки досить сильно просвічуються. Одного разу в шефа він бачив справжню китайську порцеляну, але ця була явно крутішою. Крихко-прозоре, невагомо-тонке... На білосніжному, з легким вершковим відтінком, боці чашки однією нерозривною тонкою лінією була вигадливо накреслена латинська літера N. “Нарський! він сказав, що він герцог Нарський... це що ж – він із собою сервіз привіз? спеціально для чаювання? може, і стіл теж? Хоча... за такого підходу до зустрічі можна нічому не дивуватися”, – Макс подумки зітхнув і відпив чай. Справді, дуже приємний. З того, що міг він дозволити собі купити, ніколи такий напій не виходив. І не дивно – що можна купити в магазині? Лише те, що в місцях його виробництва коштувало копійки, а доїхавши сюди, подорожчало утричі. Бо те, що десь ТАМ коштує праці й грошей, то сюди приїде за абсолютно космічною ціною і у звичайному магазині лежати не буде – його там ніхто не купить... А на те, що лежить у незвичайних магазинах, грошей, як правило, не вистачає. Легкий, ніжний, але добре відчутний аромат, бадьорив і навіював асоціації про якісь високогір’я, свіжість повітря і ще про щось більш відверте…

– Бачу, вам сподобався наш чай. Його я теж привіз із собою, – фон Зіммерман поставив свою чашку на блюдце. – Я б хотів зробити вам невеликий подарунок – коробку ось такого чаю. Це невелика компенсація вам за турботи, якщо раптом ми не зможемо розібратися в наших питаннях. Перейду до суті справи, якщо ви не заперечуєте? – він запитально подивився на Максима.

– Не заперечую, ви мене вже настільки заінтригували, що хотів вас просити про те саме. За чай – звісно ж величезна дяка, його смак настільки вишуканий, що відмовитися я просто не зможу! – Макс усміхнувся і про себе додав: “От тільки пити його самому – гріх, а з Ритою, схоже, – не судилося”. Герцог, погоджуючись, кивнув і знову подзвонив у дзвіночок, цього разу двічі.

– Отже, почнемо. Дозволю собі вас запитати – наскільки добре ви знаєте своє генеалогічне дерево? Підозрюю, що, як і в багатьох у вашій країні – всі знання закінчуються рідко далі, ніж на прадідах. Тоді була революція і ще багато історичних потрясінь і не дивно, що знання про своїх пращурів стали уривчастими і безсистемними. Понад п’ятсот років тому у вас був предок, який залишив заповіт своїм нащадкам. Заповіт дуже складний, з безліччю умов. Через це досі спадкоємця й не було виявлено. За цим заповітом, спадок повинен прийняти тільки чоловік, який досяг зрілості у своїх вчинках і проявив розум у своїх діяннях. Не спаплюжений злочинами і корисливістю. Вільний від жінок, однак не цурається їх. Не має незаконних нащадків. Там багато ще різних, вельми дивних умов, але, насмілююся вас запевнити – це ви. Ми виконали велику роботу, проводячи пошуки і перевіряючи всі умови. Звісно ж наша майбутня праця була щедро оплачена ще тоді, – тут фон Зіммерман багатозначно підняв руку, вказуючи пальцем кудись у стелю, що, мабуть, мало б означати глибини всесвіту. – Усі ці роки “Зіммерман та сини”, а тоді це було просто “Альфред Зіммерман”, проводили постійну роботу з пошуку та добору можливих спадкоємців. Власне, тому послуги пана Шнеєрзона звелися більше до організації нашої зустрічі, ми вже знали хто ви і що ви. Природно – лише в тій частині вашого життя, знати яку нам було необхідно для виконання волі заповідача. Вже вибачте нам, якщо для вас це образливо, – тут герцог замовк і знову виразно подивився на Макса.

– Нічого, переживу. Гадаю, ви не мали якоїсь образливої для мене мети, і як я розумію, все що б ви там не дізналися, залишиться таємницею, забезпеченою чесним ім’ям вашої контори? – Макс дозволив собі шпильку, бажаючи побачити якою буде реакція.

– О, Ja!! Звичайно! У цьому немає і не може бути жодних сумнівів. Ми не читали вашу пошту, не прослуховували телефон. Просто спостереження... як ви живете і працюєте, що думають про вас бабусі на подвір’ї... Іноді дуже показово буває побачити, як людина, яка змокла під дощем, розмовляє з касиркою в магазині, терпляче чекаючи, доки ця молода дівчина розбереться в новій для себе роботі, – Фон Зіммерман широко і добродушно посміхнувся. Макс пригадав цей випадок – він затримався на роботі, і щоб заощадити водієві час, вирішив вийти раніше і пройтися, тоді їхній бус не робитиме великий гак через місто і водій Саня швидше потрапить додому. У нього дружина нещодавно народила і він дуже тремтливо ставився до допомоги їй по дому і з дитиною. Ага, вийшов-то Макс раніше, але буквально через п’ять хвилин, абсолютно раптово полив дощ і він миттєво змок наскрізь. Оскільки додому можна було вже не поспішати, вирішив зайти в магазин і купити чогось смачного. Давно хотів спробувати грог, а тут як сам бог велів. Але й тут халепа – молоденька касирка заплуталася в чомусь там, і він доволі довго чекав, доки прийде пузатий охоронець і щось таке зробить у касі, потім знову треба було все перепровести ще раз, а тут, як на зло, стрічка закінчилася... І дівчина вже ледве не плакала... Спочатку він був обурений, а потім просто дивився на миле личко і думав: “Як так виходить, що дівчата навіть у вкрай неприємних ситуаціях можуть бути милими і їм хочеться пробачити все на світі за один тільки погляд по-дитячому наївних очей”... Додав до своїх покупок гарно запаковану плитку якогось суперчорного шоколаду і залишив його разом із чеком, відходячи від каси. На її запитальний погляд підморгнув і одними губами сказав: “Не сумуй, усе буде добре!”. Грог він тоді зробив, але задоволення не отримав – Рита знову була не в гуморі, а отже, всі зобов’язані були мовчки терпіти її вибрики. Ага... як сказав один дідок – “Всі дівки гарні, звідки тільки злі ба́би беруться?”. Тож якогось затишного грогопиття не сталося. І вкотре він подумав, що в їхніх стосунках щось не так... зовсім не так, як би йому хотілося.