Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

Відклавши планшет, щось поправивши в зачісці й обсмикнувши ще раз сукню, вона вказала дорогу до масивних дверей і пропустила його вперед. “Нічого собі”, – Макс аж трохи очманів. Пройшовши слідом за нею у вказані двері, він опинився в доволі великій залі, розрахованій, напевно, місць на вісімдесят, у якій зараз був тільки один єдиний стіл. Дерев’яний, у формі еліпса, доволі великий – метри три в найбільшому діаметрі, вкритий білосніжною скатертиною, він стояв у центрі зали, гнутими ногами центральної опори попираючи паркет із темних порід дерева. Своєю чергою, той був начищений так, що дзеркалом віддзеркалював стелю і люстри на ній. Квадратна скатертина на столі з якимось хитрим мереживом і китицями по кутах, була накрита таким чином, що всі чотири кути рівномірно звисали і ніби розділяли простір столу на чотири зони. За столом сиділи двоє, пили чай, про щось неголосно перемовляючись, третє ж місце було вільним, його накрили навпроти поважного пана, що сидів із прямою спиною, на довгій від нього стороні еліпса. Пан був суворий і грізний виглядом, він нагадав Максу Кайзера Вільгельма Другого зі старих фото – виразне, жорстке обличчя, вуса, загнуті догори... Серйозна, досвідчена людина. Напевно, той самий австрієць. Навряд чи б наш хто такі вуса робив. Дівчина підійшла до столу, стала трохи збоку від іншого пана – товстенького лисого чоловіка в старомодному й доволі поношеному, але, зрештою, акуратному, піджаку. Відразу було зрозуміло, що не він тут перша особа.

– Пане Шнеєрзон... – вона дочекалася, коли чоловічок звернув на неї увагу, – прийшов пан Темний…

– А... Спасибі, догогуша... Зараз ми тгохи гозмовлятимемо, а потім, можливо, питимемо чай... Я вас тоді неодмінно покличу... – видав чоловічок, що виявився тим самим, хто йому дзвонив, Ісааком Шнеєрзоном. А другий, відповідно, і є його партнер, австрієць. Як Макс і думав…

– Добрий день, – привітався він. – Я Максим Темний.

Ще захотілося сказати: “Ви хотіли мене бачити?” – і буде як у кіно. Саме як у кіно, оскільки в житті питати таке безглуздо. “Ви хотіли”, – якби не хотіли – не запросили б, а більше тут нікого й немає. І тільки тут Макс звернув увагу, що поки розпорядниця спілкувалася зі Шнеєрзоном, той, другий, що сидів за столом, встиг підвестися, вийти на той бік, де стояв Максим, і, наблизившись на дистанцію в три метри до нього, якось по-військовому виструнчившись й чітко, але з акцентом вимовив: “Дозвольте відрекомендуватися вам першим – Альфред фон Зіммерман, герцог Нарський”.

Після цих слів у Макса мимоволі звисла щелепа... Якщо все це жарт – то вельми дороговартісний. Схоже добряче здивований був не він один. Старий Шнеєрзон ретельно приховував свої емоції, вдаючи, що старанно протирає окуляри. Зрештою, Макс відтанув першим і раптово усвідомивши, що герцог усе ще стоїть, схиливши в поклоні голову, відповів, несподівано для себе перейшовши на якийсь, на його думку, вишукано-шляхетний стиль старих епох.

– Що ви, не варто так... Я абсолютно не розумію, чому ви так до мене звертаєтеся, і впевнений, що ви помиляєтеся і потрібна вам якась інша людина.

Тут вніс свою лепту Шнеєрзон: “Догогий Альфгеде... Спгавді, Ви впевнені, що це та сама людина? Як можна? Треба ж пегевігити документи, звігити всі записи”...

Фон Зіммерман випростався:

– Так, я впевнений. Я бачу безліч ознак того, що помилки ніякої немає. Утім, шановний Ісаку Натановичу, ніщо не заважає вам виконати свою частину роботи. Максиме, чи не буде для вас важко показати пану нотаріусу ваші документи? Щоб він міг швидше завершити всі необхідні формальності.

– Не бачу для цього жодних перешкод, – Макс дістав із кишені свій паспорт, свідоцтво про народження і передав їх Шнеєрзону. Нотаріус негайно почав шелестіти якимись паперами, по черзі виймаючи їх зі своєї теки, переглядаючи щось то на листках, то в паспорті Максима. Вигляд у нього був зосереджений і страшенно зайнятий.

– Максиме, прошу вас присісти... нам потрібно поговорити про важливі речі і хотілося б, щоб вам було комфортно. Чаю? – Фон Зіммерман вказав на місце за столом навпроти себе.

– Так, мабуть, можна чаю. – Макс сів на запропонований стілець і підсунувся до столу ближче. Герцог подзвонив у невеличкий дзвіночок, і відразу ж біля них матеріалізувався офіціант.

– Принесіть нам чаю, будь ласка. Пану нотаріусу не потрібно. Він завершує свої справи і йде.

“Якось дивно, все ж таки... герцог і – нотаріус? Нехай і глава якогось там дому в Австрії... але ж – Герцог? Недоречно якось”... – подумалося Максу. Тим часом Шнеєрзон справді закінчив шелестіти папірцями і ця думка одразу загубилася десь там…

– Мушу сказати, що все вігно. Все пгавильно і точно. Жодних гозбіжностей між записами геестгів і вашими даними я не виявив. Це спгавді Максим Темний. Нагодився в цьому місті двадцять вісім гоків тому. Я пегевігив усе не один газ... Ісаак Шнеєгзон завжди якісно виконує свою гоботу. Максиме, для вас я маю сказати, що всі факти щодо вашої спадщини так само пегевігені мною особисто. Жодних інших власників, боггів, застав і інших несподіваних непгиємностей за майном не виявлено в жодному геєстгі. Таким чином, якщо у вас немає більше запитань до мене, я хотів би піти. Чи можу вважати, що мою гоботу виконано? І що мій гоногаг буде пегеведено на мій гахунок уже сьогодні? – нотаріус глянув на герцога.

– Безсумнівно, все так і буде, – мимохідь відповів той, думаючи про щось своє.

“Ще одна дивина, – подумав Макс, – вони начебто партнери, а стосунки – як у найнятого слуги і господаря... досить привітного, але господаря. А ще більш дивна ось ця вистава. Герцог питав дозволу відрекомендуватися у нього, у Макса. Мені кланявся, як офіцеру якомусь, як рівному, а то й вищому...  «Дозвольте відрекомендуватися першим «... Це хто кому відрекомендовуватися має? Герцог... першим? якомусь хлопчаку? Був би Макс королем або принцом – тоді так, було б логічно – правило етикету про те, що першим представляється молодший, він пам’ятав добре. А до Шнеєрзона цього... навіть голови не повернув”...