Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Отож сьогодні, можна вважати, що «міс Піґґі» була надто «добра» до мене, та визначила аж на VI рівень. Десятий день поспіль! Це був сарказм, звісно. О, ні, робота на Кухні не лякає мене, зовсім ні. Навпаки мені вона подобається, але чомусь саме сьогодні через це я дико розлютилася.

— Ріко, ти не туди кинула картоплю! Картоплю у жовте відро, — вигукнула Ебба, витягаючи з синього відра картоплину.

В цю мить я відчула, як приміщення Кухні знов наповнюється звуками та запахами, повертаючи мене з роздумів до реальності... Світло від ламп відбивалося від нержавіючих сталевих поверхонь, створюючи блискучі відблиски на кожному кутку. У повітрі відчувався дивний коктейль ароматів — насичені нотки спецій переплітались з менш приємними запахами обгорілого масла та перевареної капусти... Шум вентиляції, брязкіт посуду, ритмічне цокання ножів, які різали овочі, та різке звучання таймера, що періодично прорізало повітря, оголошуючи про чергову порцію завершених страв — вся ця какофонія звуків змусила мене поморщитися.

— Вибач, я задумалася...

— Задумалася? І про що ти весь час думаєш? — поцікавилась Ебба, хитро посміхаючись та запихаючи неслухняне руде волосся під хустинку.

— Вигадує новий план, як нашкодити «міс Пі…», тобто… е… Начальниці Колонії Оверсі! — уїдливо просичав Тіс.

Я спробувала вколоти його поглядом, але він як на зло не дивився на мене, продовжуючи чистити моркву.

— Куди мені до тебе? У цьому ти, Тісе, — «монстр»! — ущипливо посміхнулась, все ще пропалюючи друга поглядом.

Тіс підвів на мене очі, я показала йому язика та криво посміхнулася. Він кинув у моє відро моркву, яка впала, обхлюпав мене холодною водою. Відчула, як краплі розбризкалися на моїй шкірі, несподівано приносячи мить охолодження від пару Кухні. Я не втрачаючи часу, схопила картоплю та кинула її у Тіса. Він ухилився, звісно, не втримавши сміху, затим черпнув воду зі свого відра та з реготом облив мене.

— Досить! — голос Ебби розрізав повітря, повертаючи нас у реальність. — Ви знову викликаєте невдоволення Начальниці Колонії Оверсі, і знов нас усіх покарають!

Слова Ебби, наче холодний душ, змусили нас з Тісом завмерти. Звісно, ми знали, що наші дії можуть мати наслідки не лише для нас, але й для малої, тому не могли допустити, щоб через нашу безтурботність та безвідповідальність, вона постраждала. Отож я одразу повернулась до своєї роботи — мовчки продовжила чистити картоплю, а Тіс, слідуючи моєму прикладу, взявся за моркву. Я бачила, як Ебба крадькома спостерігає за нами... Але ми більше не видали жодного звуку, і навколо можна було почути лише ритмічні звуки роботи, що заповнили Кухню, встановлюючи порядок, який всі мусили дотримуватися.

Коли настав час міняти відра, низький голос Тіса нарешті прорізав звичайний шум Кухні:

— Чули вже? Сьогодні нове «надходження»!

Ебба, вражена новиною, випустила ніж. Він упав з гуркотом на підлогу, і звук луною пройшовся по стінах, бундючно підкреслюючи важкість моменту.

— Вибачте, вибачте... Не хотіла… — пробубоніла мала, її щоки залилися червоним кольором. — Знаю, що час звикнути до цього, але... — її голос затих, руки тремтіли, а в очах з’явилися сльози. — Це означає, що якісь діти знову залишилися без батьків... Скільки... скільки... ще буде... таких... — схлипнула та закрила очі руками, а затим почувся її тихий плач.

В мене ком підступив до горла, і я запитливо подивилася на Тіса. Його плечі піднялися та опустилися в безсилому жесті, який не потребував слів.

«Ну й хай тобі грець! Сама впораюсь!»

Я поклала свій ніж. Мої руки тремтіли, коли спробувала витерти їх об свій робочий одяг, залишаючи на ньому мокрі сліди... Ебба знову схлипнула, звук її плачу краяв мені серце. Простягнула руку до малої, хотіла підтримати, але її тіло дивно здригнулося, і Ебба несподівано відсунулася. В її очах палахкотів біль із блискітками гніву.

— Не потрібно мене жаліти! Я не дитина! — зло вигукнула мала. Хоч її голос й був твердим, а сльози раптом висохли, я все рівно відчувала її тривогу. — Ви з Тісом завжди намагаєтеся захистити мене! А я вже не дитина! — продовжувала голосно репетувала вона. — Хто захистить мене, коли вас заберуть?!

Слова Ебби, мов батіг ударили мені по обличчю. Відчула, як серце стиснулося від провини та безсилля. Я не знала, що сказати. Тіс теж мовчав.

— Еббо... — ледве вичавила з себе.

— Не треба! — перервала мала. — Знаю, що ти скажеш! «Це ще не скоро… Ми щось придумаємо…»! — її голос ставав все більш розпачливим. — А нема чого вигадувати — все вже вирішено! Ви такі самі, як і всі! Ви звичайнісінькі! І нічого своїми витівками не досягнете! Вас теж заберуть, коли настане час! — і з цими словами Ебба підхопилася та кинулася геть із Кухні.

Я на мить завмерла.

«Що це в біса таке було? Вона як з ланцюга зірвалась... Це все не правильно! І я маю її зупинити!»

Я різко встала, а Тіс, як завжди, звертаючись до моєї розсудливості, спробував утримати мене:

— Облиш її! Еббі треба побути на самоті!

— Якщо її побачить «міс Пі...»… Дідько! Тобто Начальниця Колонії Оверсі! — вигукнула голосно я, відчуваючи дику тривогу.

— Їй треба побути на самоті! — твердим тоном знову пробасив Тіс, підіймаючись. — Начальниця Колонії Оверсі нічого їй не вдіє.

— З чого ти це взяв?! — вийшло різкіше, ніж хотіла. Мої нерви зараз були як натягнута струна. — «Міс Піґґі» тільки зрадіє, якщо зможе нашкодити мені через Еббу. Я повинна... — не закінчила, бо моє дихання перехопило, від несподіваної дії Тіса — він схопив мене за передпліччя.

...Ні, раніше ми, звичайно ж, торкалися один одного — штовхалися, іноді притискалися плечима або ліктями. Але цей дотик був іншим — він був різким, сильним… Незвичним! Від несподіванки я злякалася, але водночас відчула дивне поколювання та тепло, що розлилося від того місця, де Тіс торкнувся мене... Думаю, що мій друг відчув щось схоже, бо, жахнувшись, різко відпустив мою руку.