Читати книгу - "Академія Ніваріум. Літня практика, Анна Скрипка"

На автоматі я запхала вечірню сукню в сумку, а сама кинулася писати записку Лої. Добре хоч згадала, а то і так негарно виходить - втікаю, навіть толком не попрощавшись з нею. Ну, добре, може в якому-небудь селищі вийде зв'язатися або випитати у Абігора те заклинання, за допомогою якого він тільки що зі мною спілкувався.

Залишивши повідомлення, я поспішила до звіринця. У цій будівлі містилися різні види їздових тварин, магічних і простих. У мене, приміром, був амістр, який дуже сильно відрізнявся від звичайних коней навіть зовні. Чорна шкура цієї демонічної тварини навіть у саму безпросвітну ніч виділялася темною плямою, але водночас, вдень під прямими сонячними променями переливалася усіма відтінками чорного і багрового. Хвіст та грива, немов виткані з диму, стелилися до землі. Саме тіло магічного коня було міцне і витончене.  При погляді на нього відчувалася надзвичайна потужність та сила.  За характером - це дуже добрий і вірний друг, а також небезпечний і жорстокий ворог. Щастя, що доля звела нас разом і зробила друзями.

Примчавшись до звіринця, я побачила Абігора верхи на к’яарді[4], що теж непогано, значить пересуватися ми будемо швидко і без яких-небудь заминок. Проскочивши повз волаючих і шиплячих їздових тварин інших адептів, я наблизилася до свого амістру, що скромно мовчав у своєму загоні. Біс (нижчий демон до гикавки злякав мене, вискочивши з кущів за моєю спиною в перший день нашого знайомства, тому над ім'ям довго не думала) привітав, потершись головою об моє плече, я у відповідь погладила його по шиї.

- Ну, що, друже, ти готовий до випробувань і звершень? - жартома запитала я, коли випустила коня із стійла.

Сідлати його не треба, точніше амістр не дозволяв подібного свавілля. З одного боку, це було мені на руку - не потрібно втрачати час, який зайвим не буває, з іншої - без сідла жахливо незручно. Але за роки, що ми з  Бісом провели разом, я вже призвичаїлася не просто триматися на його спині, але ще і виглядати при цьому гідно.

Вже покидаючи звіринець, я побачила, що Абігор очікує мене біля головних воріт Ніваріуму. Коли порівнялася з ним, ми не змовляючись, пустили своїх коней галопом, тим самим започаткувавши наші пригоди.

[1] Дайри - у споконвічній іпостасі високі, вкриті шерстю демони з головою вовка, прикрашеною парою рогів, що ростуть з лобової частини голови паралельно один одному і загнутих до спини. Крім того, у дайрів є пухнастий хвіст, схожий на лисий, із захованим на кінці отруйним жалом.

Руки, загалом, схожі на людські, тільки дуже мускулисті з гострими міцними кігтями, причому їх довжина залежить від статі (у жінок кігті довші). Ноги, хоча до них більше підходить термін "лапи", як у більшості хижаків за винятком того, що дуже масивні та трипалі.

Пересуваються як вертикально, на двох кінцівках, так й горизонтально – на всіх чотирьох. Забарвлення вовни залежить від кольору волосся (хоча, скоріше, це колір волосся є відображенням забарвлення вовни), а ось колір очей у іпостасі звіра у всіх однаковий і постійний - багряний з червоними сполохами, без зіниць.

[2] Мрздюк – місцевий аналог ненормативної лексики.

[3] Лабиратор – місцевий аналог навігатора.

[4] К’яард – магічний кінь, що сам обирає собі  господаря. У його зовнішності переважають зміїні риси, має ікла. Вміє ходити поверхнею води та повітрям, харчується всім поспіль.