Читати книгу - "Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході, Кормак Маккарті"

на шляху було багато бродів, тож вони постійно переходили потік з одного берега на другий. Бліді водні каскади звисали зі стрімкої гірської стіни над ними, розлітаючись дикими випарами з високої гладкої скелі. За вісім днів вони не зустріли жодного вершника. Дев’ятого ж дня побачили старигана, який намагався зійти зі стежки перед ними, тростиною заганяючи двох віслюків у ліс. Дійшовши до того місця, вони зупинилися, Ґлентон повернув у бік дерев, де шаруділо мокре листя, й угледів старигана в кущах, той сидів самотньо, як гном. Віслюки звели очі, нашорошили вуха, а потім опустили голови й продовжили пастися. Стариган спостерігав за Ґлентоном.

Por qué se esconde?[179] запитав Ґлентон.

Стариган не відповів.

De dónde viene?[180]

Здавалося, що стариган не припускав навіть думки про діалог. Він згорбився серед листя, склавши руки на грудях. Ґлентон нахилився і сплюнув. Підборіддям вказав у бік віслюків.

Oué tiene allá?[181]

Стариган знизав плечима. Hierbas[182], відповів він. Ґлентон подивився на тварин, а потім на старигана. А тоді розвернув коня, щоб приєднатися до загону на стежці.

Por qué me busca?[183] гукнув йому вслід стариган.

Вони рушили далі. В долині вони бачили орлів та інших птахів, багато оленів, дикі орхідеї та бамбукові хащі. Річка в цьому місці була чималою, вона омивала величезні валуни, і звідусіль з високих густих джунглів лилися водоспади. Суддя їхав попереду з одним делаваром, тримаючи рушницю, заряджену маленьким твердим насінням нопалу, ввечері він майстерно розбирав тушки барвистих птахів, яких підстрелив удень, натирав їхню шкіру порохом, набивав кульками висушеної трави і пакував готові екземпляри у свої сакви. Між сторінками своєї книжки він клав листя дерев і рослин і, тримаючи обома руками сорочку, навшпиньки підкрадався до гірських метеликів, пошепки з ними розмовляючи, та сам суддя був не менш цікавим екземпляром для дослідження. Коли він сів, щоб записати щось у своєму гросбусі, підносячи його до вогню, Тоудвайн поглянув на нього і запитав, яка мета всього цього.

Перо, що дряпало папір, завмерло. Суддя глянув на Тоудвайна. Потім повернувся до писання.

Тоудвайн плюнув у вогонь.

Суддя писав далі, а тоді нарешті згорнув свій гросбух, відклав його набік, зчепив руки, провів ними по носу й роту й поклав їх на коліна.

Усе, що існує, сказав він. Усе, що існує у творенні без мого відома, існує без моєї згоди.

Він оглянув темний ліс, де вони стали бівуаком. Кивнув у бік зібраних зразків. Можливо, ці безіменні істоти, сказав суддя, здаються малими чи нікчемними на тлі всього світу. І все-таки найменша крихта може нас зжерти. Найменше створіння під цим каменем, невідоме людям. Лише природа може поневолювати людину, тому лише тоді, коли існування кожної до останньої істоти буде викрито і всі вони постануть перед нами оголеними, людина стане справжнім сюзереном на цій землі.

Що таке «сюзерен»?

Власник. Власник чи повелитель.

Чому б не сказати «власник»?

Бо це особливий власник. Сюзерен править навіть там, де є інші правителі. Його влада скасовує рішення інших.

Тоудвайн плюнув.

Суддя поклав руки на землю. Він подивився на запитувача. Це моя вимога, сказав він. І все-таки всюди є закутки незалежного життя. Незалежного. І для того, щоб воно було моїм, нічого не може відбуватися без мого дозволу.

Тоудвайн сидів, схрестивши ноги, перед вогнем. Жодному не дано спізнати все, що є на цій землі, відповів він.

Суддя схилив свою велику голову. Людина, яка вірить, що таємниці світу завжди залишатимуться прихованими, живе у стані нерозуміння і страху. Забобони сприятимуть її падінню. Дощ розмиє діяння її життя. Але людина, яка вирішить витягнути нитку ладу з гобелена, завдяки цьому рішенню стане володарем світу, і, лише взявши цю владу у свої руки, вона зможе диктувати долі власні умови.

Не розумію, як це стосується зловлених птахів.

Пташина свобода для мене образлива. Я їх усіх замкнув би у зоопарках.

Був би з біса великий зоопарк.

Суддя всміхнувся. Так, відповів він. Хай навіть так.

Вночі стежкою пройшов караван, голови коней і мулів закутали в серапе і мовчки вели в темряві, вершники застерігали один одного, притуливши палець до губ. Суддя спостерігав за ними з вершини високого валуна.

Вранці вони рушили в дорогу. Перейшли вбрід каламутну річку Які й проїхали далі через насадження соняшників заввишки з людину на коні, що повернулися своїми мертвими обличчями на захід. Попереду був новий край, і вони час від часу натрапляли на посіяну на схилах кукурудзу та галявини посеред заростів, де стояли трав’яні хижі та росли апельсинові й тамариндові дерева. Але жодної людини. Другого грудня тисяча вісімсот сорок дев’ятого року вони ввійшли в Урес, столицю штату Сонора.

Вони не пройшли навіть половини міста, а за ними вже зібрався набрід таких різноманітних мерзенних людей, яких вони ніколи раніше не бачили: жебраки та їхні наглядачі, повії та звідники, вуличні торговці та бруднющі діти, цілі делегації сліпих і калік, й усі наполегливо вигукують «por dios»[184], деякі переслідували їх, сидячи на спинах носіїв, — безліч людей різного віку і стану, керованих цікавістю. Вони проминали балкони, де відпочивали дами з репутацією домогосподарок, їхні обличчя, надто яскраво розмальовані індиго й almagre[185], скидалися на мавпячі зади, жінки визирали з-за своїх віял із зловісною соромливістю, ніби трансвестити в божевільні. Суддя і Ґлентон їхали на чолі невеликої колони та розмовляли. Коні бігли нервово, і коли хтось намагався схопитися за збрую і вершники пришпорювали йому руку, той мовчки її відсмикував.

Вони зупинилися на ніч на околиці міста в постоялому дворі, яким керував німець, він повністю передав їм приміщення і більше не приходив, ані щоб обслужити їх, ані заради оплати. Ґлентон блукав високими запиленими кімнатами з плетеними стелями і зрештою знайшов стару criada[186], яка настрашено зіщулилася в приміщенні, яке, мабуть, було там за кухню, хоча в ній не було жодного посуду,