Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

— Згодна, — кивнула я.

Пай із Гемішем луною повторили те саме, за ними й Остер. А Вест усе ще стояв мовчки, байдужим поглядом ковзаючи по гросбухах.

— Має бути одностайно, — завважив Геміш.

Вест щось собі міркував. Чи то щось підраховував, чи розглядав різні варіанти — не знаю. Та відчуття з’явилося таке, наче мені не сподобається те, що він скаже.

— Ми можемо цими грошима викупити Фейбл із кабали в Голланд.

— Ти цього не зробиш, — видушила я, уп’явшись у нього поглядом. — Не буде цього.

Усі решта промовчали.

— Чому? — озвався Вест.

— Ми вирішили, що використаємо кошти від здобичі з «Жайвора», щоб розпочати власну справу. А не викидати їх на Голланд.

— Це не зовсім викидання, — пробурмотіла Вілла.

— Не візьме вона грошей. Не потрібні вони їй. Голланд потрібне лиш одне — і ми цього не маємо, — кинула я, відчуваючи, що дратуюсь більше, ніж мені б хотілося.

Вони непокоїлися за мене. Та я не збиралася ризикувати щодо Голланд так само, як щодо «Жоржини». І як «Жоржина» щодо мене.

— Весте, але ти так і не проголосував, — мовив Геміш м’якіше.

Нарешті Вест поглянув на мене, зупинив погляд на моєму обличчі.

— Ну гаразд. — Глитнув клубок, обійшов мене й рушив до дверей.

— Весте! — зупинив його Пай. — Треба ще з ремонтом розібратися.

— Уранці розберемося.

Пай відпустив його, проводивши очима. Вілла глянула на мене, скрививши губи, я відповіла їй на неозвучене запитання мовчазним кивком — і рушила за Вестом.

Ніч видалася незвичайно тепла. У повітрі була розлита млість, палуба волого поблискувала в темряві. Під ногами мені пропливла тінь Веста; він вибрався на шканці. Піднялася до нього: він витягав із бочки на кормі пасма пошарпаного мотуззя. На мене уваги не звернув. Я притулилася до леєра, споглядаючи, як він розмотує линви, роздирає їх на окремі волокна, що використовуватимуться як клоччя. Уже знайома картина: коли капітанові ставало зле, брався до марудної роботи.

— Це ж два роки, — промовила я, намагаючись бути якомога ніжнішою.

Вест нічого не відповів, старанно соваючи кінчиком ножа між волокнами.

— Два роки — це фактично нічого.

— Це не нічого! — гарикнув, жбурляючи під ноги черговий жмут. — Треба було спробувати відкупитися від цього контракту.

— Ти сам знаєш, що так не вийде.

— Щойно ти зійдеш на той корабель, вона тебе вже не відпустить. Знайде спосіб подовжити контракт. Запроторити тебе в боргову яму. Щось та вигадає.

— Вона ж не Сент.

— А ти впевнена? — кинув він.

Я прикусила язика. Не збиралася йому брехати. Чесно кажучи, я ж зовсім не знала Голланд. Іноді мені здавалося, що навіть Сента я насправді не знала. Але не могла я вдавати, ніби не зрозуміла, про що він каже. Із тієї миті, що ми вперше побачилися з Голланд на вечірці, вона послідовно добивалася того, щоб підсунути мені цей контракт. І зловила мене в пастку. А найгірше — я виявилася достатньо дурною, щоб у ту пастку втрапити.

Вест кинув свої маніпуляції з мотуззям, якийсь час вдивлявся у воду, відтак поглянув на мене.

— Не хочу, щоб ти це підписувала, — значущо повторив він.

Я ступила до нього, забрала мотузки й пожбурила на палубу. Просунула руки йому під пахви й обняла за поперек. Вест трохи розслабився.

— Сент допоможе. Я певна.

— А Роти?

— Якщо він добуде їм персня, теж допоможуть.

Якусь хвильку він помовчав.

— Нічого з цього не сталося б, якби я не намагався помститися Золі через Віллу.

— Весте, важить тут Голланд. І нічого з цього не сталося б, якби я не вмовила тебе перевезти мене через Звуження.

Він і сам розумів, що це правда. Однак така вже вдача Веста: брати всю провину на себе. Бо ж упродовж стількох років доводилося відповідати за інших.

Я закинула голову й поглянула йому в обличчя.

— Пообіцяй мені зробити те, що маєш.

Він торкнувся мого волосся і пропустив пасмо крізь пальці. Цей жест змусив мене затремтіти. Мовчання Веста — недобрий знак. Він чоловік не

балакучий, проте знає, чого хоче, і не боїться це отримувати.

— Пообіцяй мені, — повторила я.

Він знехотя кивнув.

— Так і зроблю.

Коли того ранку я прокинулася в каюті Веста, він уже пішов.

Віконниці були розчинені й легенько стукотіли об стінку під вітерцем — і перед очима проступили спогади про той ранок у Дерні. Сіре небо, холодний вітер. Промінь, що пробивається крізь туман. Та цього разу за бортом було Безіменне море.

Я сіла, сунула руку під ковдру, помацала те місце, де лежав Вест. Простирадло вже холодне. А черевиків на звичному місці біля дверей немає.

Вийшла назовні: у напіврубці Остер із Паєм розправлялися зі сніданком.

— Де він? — спитала їх голосом, ще хрипким зі сну.

— Пішов із Гемішем до корабельника. — Пай махнув у бік гавані.

Остер підвівся з ящика, на якому сидів.

— Голодна?

— Ні, — похитала головою.

Із того часу, як виринула з води біля шхер Фейбл, у мене постійно нив шлунок.

Підійшла до леєра, кинула погляд на палубу «Морського дракона». Команда Голланд уже попрокидалася й узялася до роботи, над водою лунала ритмічна мелодія надраювання палуби. Колись на батьковому кораблі я всідалася біля клівера, споглядаючи, як матроси шкрябають по мостинам білими цеглинками, і на очах деревина ставала світлішою та гладкішою. Сюди-туди, сюди-туди. Батькові, як і всякому доброму

капітанові, подобалося, коли палуба сяяла, однак ця робота наводила жах на всю команду.

«Біла, мов кістка. Поки не стане біла, мов кістка».

У голові пролунав батьків голос, немов почулося штормове відлуння, віддалене гупання хвилі в борт.

«Поки не стане біла, мов кістка».

Шорсткі піщинки на дерев’яній поверхні вигулькували таким само живим і теплим образом, як і всі спогади