BooksUkraine.com » Фентезі » Однойменні, Едрієн Янг 📚 - Українською

Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

4
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Однойменні" автора Едрієн Янг. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 76
Перейти на сторінку:
з тих днів. Сент ліктями сперся на леєри, вдивляється у кришталево-синю воду — чекає, поки мама вирине на поверхню.

Я сподівалася, що так само і спогади про «Жоржину» залишаться в мене чіткими та яскравими, досяжними будь-якої миті, коли особливо потребуватиму їх упродовж наступних двох років.

Трапом піднялась Вілла, тримаючи черевики в руці. Сплутані пасма, забрані назад з обличчя, спадають на плечі, немов бронзові змійки. Шрам на щоці яскраво рожевіє.

— Ти куди? — спитала її, дивлячись, як вона застібається.

— У місто, до коваля. Без якоря в Серос не дійдемо.

Я глянула на вершечки дахів, що видніли віддалік. Десь глибоко в душі я ніби затамовувала дух, і тепер зрозуміла: мене турбує не лише те, що в полі зору немає Веста. Із голови все не йшов той холод у його очах минулого вечора. Те, як він замовк,

— Я з тобою!

Збігала в кубрик по черевики й куртку, волосся стягнула вузлом на маківці.

За кілька хвилин ми вже тупотіли сходами, що виводили з пристані в поселення, а сонячні промені вигравали в нас на щоках.

Вілла прочісувала вулиці, вишукуючи кузню, і перехожі щоразу, коли помічали шрам, дещо запиналися на бігу. Наша боцманка являла собою грізне видовище: невисока, а під засмаглою шкірою красномовно випинаються тугі м’язи. Сяйливі сині очі, обрамлені чорними віями, здавалися майже неземними.

Вона була прекрасна. А цього ранку ще й вільна.

— Ось нарешті. — Вілла зупинилася перед пофарбованою в червоний вивіскою із написом «Залізна кузня».

Двері впустили її, теленькнувши дзвоником. Крізь скло я бачила, як вона рішуче рушила до стіни, де на гаках розвішані були кошики з гвіздками й заклепками.

У вітрі, що линув із гавані, кружляли й витанцьовували кілька мартинів, і я важко зітхнула, спостерігаючи їхні танці. Тут, у провулку, на мене давило щось важке. Ніби на голову тиснув, припинаючи до землі, кожний дюйм повітря.

Надворі ще ранок, та до заходу сонця я вже підпишу контракт із Голланд.

У тіні, що падала на ріг будинку, сяйнуло щось ясно-блакитне, і я роззирнулася. Люди поволі вешталися від крамниці до крамниці, та в повітрі вчувався знайомий повів. Тонким хвостиком

тягнувся димок коров’яку.

Придивилася до рогу, де провулок сходився у вузеньку стежечку, яка щезала між будівлями. Якщо озирнутися через плече, у вікно видно було Віллу, що вже стояла біля прилавка.

Я нахмурилася, стиснула кулаки в кишенях, ступила в провулок і завернула за ріг. Синій спалах щезнув за наступним рогом, провулок спустів. Тиша.

Рушила за синьою тінню важкими лункими кроками, роззираючись вулицею: чи ніхто за мною не стежить. За наступним поворотом різко зупинилася, аж вдих у грудях закляк. Там, спираючись на поплямовану сажею стіну, насунувши капелюха на очі, з люлькою в зубах стояв мій батько.

— Сент. — Губи ворухнулися, вимовляючи його ім’я, але я сама не почула ні звуку.

Власні очі мені зрадили: у них миттю запекло, і підступні сльози накотилися хутчіше, ніж я встигла дати їм раду. Мені знадобилося зібрати докупи всю свою волю, щоб не кинутися до нього з обіймами, і що робити з тим прагненням, я не розуміла. Мені хотілося, щоб він ухопив мене як дитину, щоб аж ногами метляти в повітрі.

Стільки разів розмірковувала про те

, що, можливо, більше ніколи його знову не побачу. І що я, може, цього вже й не хочу. І ось я перед ним — ковтаю сльози, що клубочаться в горлі.

А він такий гарний, жахливий і стоїчно холодний. А він такий — Сент.

Батько випустив з губ кільце диму, а відтак глянув на мене — і мені здалося, що в тих сталево-синіх очах якось віддзеркалюється те надсадне відчуття, що кричить у моїй душі. Відвів погляд — і відчуття зникло.

Він стиснув обшлаги й попрямував до мене.

— Отримав твоє повідомлення.

— Не думала, що ти сам прийдеш, — відказала я.

Це була правда. Я очікувала на Клова. Але так зраділа, побачивши батька, що соромилася сама себе. Втупилася в носаки його начищених черевиків за крок від власних.

— Маєш його? — запитала.

На батькових губах заграла хитра зарозуміла посмішка, Сент поліз до кишені й витягнув маленького брунатного пакуночка. Поклав на долоню, але, коли я потягнулася по нього, відсмикнув.

— Ти усвідомлюєш, що робиш? — спитав хрипко.

Зиркнула на нього й вихопила пакуночок. Те саме запитував і Вест. Те саме, і я не певна була, чи маю відповідь.

— Я розумію, що роблю, — збрехала.

Сент глибоко затягнувся і, примружившись, спостерігав, як я відриваю кутик цупкого пергаменту, звідки завидніло ребро коробочки. Вивільнивши, клацнула латунною застібочкою і відкрила. Ізсередини на мене позирало золотаве тигрове око: перстень торговця коштовностями. Я протяжливо, з полегшенням видихнула.

— Вигляд маєш незлецький.

Батько оглянув мене з ніг до голови. Це така квола спроба поцікавитись, як у мене справи.

— Міг би мені й розповісти. Про Голланд.

Він хвильку помовчав і погодився:

— Міг би.

— Ти, може, і прагнув позбавитися Золи, проте я розумію, що не менше бажав, щоб я кинула «Жоржину». Але ж не подіяло.

Він замружив очі.

— А я гадав, бабця запропонує тобі місце в неї.

— Вона й запропонувала. Але мені воно не потрібне.

Сент випростався, розгладив вуса. Можу присягнутися, помітила усмішку, що майнула на губах. Він мав такий вигляд… майже гордий.

— Клов каже, що це перстень для Генріка, — змінив тему.

— Так і є.

Сент випустив іще один клубочок диму.

— Не найнадійніший зі злочинців.

— Ти гадаєш, він не дотримає слова?

— Гадаю, шанси в тебе п’ятдесят на п’ятдесят.

Не надто багатообіцяльні шанси. Я притулилася до стіни обік, споглядаючи хвіст провулка, де юрмилися перехожі.

— Можна в тебе дещо запитати?

Він здивовано звів брови.

— Запитай.

— Вона тобі коли-небудь розповідала?..

До Сента дійшло, що це я про свою матір, він насупився.

— Що розповідала?

— Ізольда.

Вимовила її ім’я, усвідомлюючи, що йому це не до вподоби.

1 ... 60 61 62 ... 76
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Однойменні, Едрієн Янг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Однойменні, Едрієн Янг"