Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
“Осінь, у якій мені більше не холодно”
Сьогодні я прокинулась від тиші. Не будильника. Не стуку дощу по даху. Не скреготу кота, якому вічно щось не так. А просто… від тиші.
Така тиша буває тільки тоді, коли всередині нічого не болить. Коли в голові не крутиться список із сорока справ. І коли навіть думка про те, що знову понеділок, не викликає бажання вмерти під ковдрою.
Я потягнулась, встала і перше, що зробила — відчинила вікно. Повітря було свіже, з гіркуватим ароматом осіннього листя й кориці з сусідського кафе.
Я вдихнула повні груди й сказала вголос:
— Привіт, моє нове життя. Я готова.
На кухні вже бурчав чайник. Кіт ліниво тягнувся на стільці, і навіть він виглядав сьогодні більш умиротвореним, ніж зазвичай. Я погладила його по вуху:
— Ну що, друже, схоже, ми вибрались із того шторму. І здається, навіть не втратили штурвал.
Кіт чхнув у відповідь.
Після сніданку я відвела Лізу до школи. Вона розповідала мені по дорозі, як у їхньому класі збираються робити міні-виставку «Моя родина — моє натхнення». І спитала:
— А що б ти намалювала, мамо, якби ти була в моєму класі?
— Себе. З тобою. І татом. Але… по-іншому. Не в одному кадрі, а поруч. Як два різні малюнки. А між ними — веселка.
— Чому веселка?
— Бо любов буває різною. І навіть якщо хтось іде — любов усе одно залишається.
Ліза кивнула. І пішла в школу якось спокійніше. А я стояла під парканом і дивилась, як вона заходить у двері, не озираючись.
«Діти ростуть. І ми — разом із ними», — подумала я.
У студії нас чекала суєта: Свєта вже притягла декорації, дівчата розкладали тканини, а нова учениця намагалася вивчити базові кроки за один день.
— Машо, у тебе є хвилинка? — підбігла Свєта з планшетом у руках. — Ми не влізаємо в графік. Доведеться ділити сцену на дві групи. А ще твоя нова футболка з написом “Танцюй як дихаєш” уже приїхала!
— Ділимо. І дякую. Нарешті щось написали без помилок, — засміялась я.
— Та ну, минулого разу було “Танцюй сервісом”, то був хіт!
— Але тепер хоч не соромно.
Ми сміялись. Як команда. Як жінки, які пройшли бурю — і тепер можуть віддати себе творчості.
По обіді я пішла в магазин. У списку — свічки, нові рукавички для тата, гарбуз для пирога і… чай. Горіховий, який привіз Славік.
На вході мене привітала знайома продавчиня:
— Пані Машо, у вас очі сьогодні — як у тих, хто нарешті зрозумів, що щастя можна мати щодня. Що святкуємо?
— Те, що я більше не боюсь святкувати без приводу.
— О, це найкращий привід! Візьміть ще отой пряний — з яблуком і гвоздикою. Він для таких, як ви.
Я усміхнулась. І взяла.
Повернувшись додому, я вирішила зробити собі маленьке побачення із собою. Залишила телефон у спальні, накрила собі на кухні красиво: чашка з написом «Я вибираю себе», два тістечка, і нова свічка з ароматом кориці й ванілі.
Я сиділа і дивилась у вікно. Не думала. Не прокручувала діалоги. Просто була.
І відчула: щастя — це не подія. Це вибір. Щоденний. Простий.
А потім, коли я вже вимикала світло на кухні, знову задзвонив телефон. Але цього разу — голос у слухавці змусив мене посміхнутись. І зрозуміти: щось нове вже на порозі. І зовсім не страшне.
“Коли нове життя не гримить — а заходить навшпиньки”
— Привіт, — сказала я в слухавку, не дивлячись на екран. Але інтонація була інша. Зовсім не напружена. А така… тепла, наче я щойно повернулась з прогулянки в золотому листі.
— Я не заважаю? — почувся голос Марічки. — Я просто подумала… ти вдома?
— Так. Уже в піжамі й з чаєм.
— Слухай, у мене дурна ідея. Але іноді саме такі найкращі. Я під’їду за тобою, добре? Вдягайся. Не питай нічого. Просто довірся.
Через двадцять хвилин ми вже сиділи в її машині й котились темними вулицями, з музикою на фоні й глінтвейном у термочашках.
— Я подумала, — почала вона, — що ти останні тижні весь час вирішуєш проблеми. А треба ж і трохи… не вирішувати.
— І куди ми їдемо? — усміхнулась я.
— На старий міст. Дивитися, як світло грає на воді. І… випустити пар.
Міст був порожній. Лише ми, кілька самотніх ліхтарів і запах осінньої вологи. Я сперлась на перила, вдихнула глибше.
— Знаєш, — сказала я, — раніше я тут часто думала, що все життя — як річка. Тече кудись, а ти — або в човні, або під водою. Зараз мені здається, що я — берег. І можу сама вирішити, кого підпустити ближче.
— Ти не просто берег, Машо, — усміхнулась Марічка. — Ти вже пейзаж. Цілий. І ніхто не має права його псувати.
— Це була поетична атака?
— Це була правда.
Ми мовчали довго. Але це мовчання було як музика — не тиснуло, не рвало, а обіймало. І тоді я зрозуміла: я більше не шукаю, кого винити. І не боюсь, що щось знову піде не так. Бо навіть якщо піде — я впораюсь.
Повернувшись додому, я не ввімкнула світло. Просто пройшла повз знайомі речі — до кухні, налила ще чаю. І записала у блокнот:
«Тиша — це не самотність. Це коли тобі добре з собою. І цього ніхто не зможе забрати.»
І тут прийшло повідомлення від Славіка: «Я знайшов місце під кавʼярню. Тут, у вашому місті. Не квапся з відповіддю. Просто знай: я тут не лише заради тебе. А заради нас.»
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра», після закриття браузера.