Читати книгу - "Історик"

храм впустив нас разом з іншими туристами, як хвилю в печеру. Тисячу чотириста років, подумав я, пілігримів вабило до неї так само, як і нас. Увійшовши всередину, я повільно просунувся до центру й підвів голову, щоб розглянути це величезне, божественне місце з його знаменитими вигинами куполів і арок. Небесне світло лилося всередину, у верхніх кутах круглі щити рясніли арабською в’яззю, мечеть покривала церкву, а церква покривала руїни давнього світу. Собор тягся своїми арками високо вгору, уособлюючи та заміщаючи собою візантійський космос. Я ледь міг повірити, що був там, — так мене вразило це місце.

Озираючись тієї миті назад, я розумів, що так довго жив у книгах, у вузькому університетському світі, що вони внутрішньо задавили мене. Несподівано у цій візантійській будівлі, в одному з чудес усіх часів, мій дух вирвався з ув’язнення. Тієї миті я зрозумів: що б не відбулося, я більше ніколи не повернуся в колишні рамки. Я хотів іти по життю вперед, тягтися вгору, так само як і цей інтер’єр пнувся вгору й назовні. Моє серце злітало, чого не було раніше, коли я блукав серед голландських купців.

Я подивився на Хелен і побачив, що вона була не менш схвильована: голова піднята, як і моя, через що її темні кучері спадали на комірець блузки, її звичне обличчя, завжди таке замкнуте й цинічне, тепер сяяло ніжним світлом. Я піддався імпульсу і взяв її за руку. Вона схопила мою руку сильно, тією ж впевненою, майже кістлявою хваткою, яку я знав за її потиском. В іншій жінці це могло б видатися жестом слухняності, кокетства, романтичної поступки, але у Хелен це був жест, так само простий і жорстокий, як її погляд або байдужість у спілкуванні. За хвилину вона, здавалось, отямилася, відпустила мою руку, але без ніяковості, і ми пішли вдвох по церкві, захоплюючись кафедрою й блискучим візантійським мармуром. Мені важко було думати про те, що під час нашого перебування в Стамбулі ми могли повернутися в Айя-Софію будь-якої миті, але спочатку треба було знайти архів. Хелен, мабуть, подумала про те саме, як тільки я рушив у бік виходу, вона пішла за мною, і ми продерлися крізь юрбу на вулицю.

— Архів може бути досить далеко звідси, — зауважила Хелен. — Собор святої Софії дуже великий, його можна побачити з будь-якого будинку в цій частині міста, гадаю, навіть з іншого берега Босфору.

— Знаю, нам треба пошукати іншу зачіпку. У листах написано, що будинок архіву був приєднаний до мечеті в сімнадцятому сторіччі.

— У цьому місті повно мечетей.

— Це правда. — Я погортав нашвидкуруч придбаний путівник. — Давайте почнемо із цій — Велика мечеть султанів. Мехмед II і його почет, напевно, іноді молилися тут. Ця мечеть була побудована наприкінці п’ятнадцятого сторіччя, біля неї цілком логічно було б побудувати бібліотеку, як ви гадаєте?

Хелен погодилася, що варто спробувати, і ми вирушили до неї пішки. По дорозі я знову зазирнув у путівник.

— Послухайте ще оце. Тут пишуть, що «Стамбул» — це візантійське слово, у перекладі означає «місто». Бачите, навіть Оттоманська імперія не могла зруйнувати Константинополь, перейменувала його, але все-таки візантійським ім’ям. Тут пишуть, що Візантійська імперія проіснувала з 333 до 1453 року. Уявіть собі, який довгий і тривалий занепад влади.

Хелен кивнула.

— Неможливо думати про цю частину світу й не згадувати Візантію, — сказала вона похмуро. — Знаєте, у Румунії вона теж повсюди, у кожній церкві, на кожній фресці, у монастирях, навіть на обличчях людей. Я думаю, що там Візантія помітна навіть більше, ніж тут, без цього оттоманського нальоту. — Її обличчя спохмурніло. — Завоювання Константинополя Мехмедом II було однією з найбільших трагедій в історії. Він зруйнував ці стіни своїми гарматними снарядами, а потім направив своїх воїнів грабувати й убивати три дні. Солдати ґвалтували молодих дівчат і хлопців просто на вівтарях, навіть у соборі святої Софії. Вони крали ікони й інші священні скарби, плавили золото й кидали мощі святих на вулиці собакам. До цих подій це було найкрасивіше місто в історії, — сказавши це, вона стиснула руку в кулак.

Я мовчав. Місто справді було дуже гарним: ніжні, багаті кольори, пишні куполи й мінарети — усе було чудове, які б звірства не відбувалися багато років тому. Я починав розуміти, чому та жахлива мить історії так яскраво поставала перед Хелен, але як це стосувалося нашого життя у сьогоденні? Раптом мене вразила одна думка, що, мабуть, я даремно пройшов весь цей шлях у чарівне місце з цією складною жінкою, у пошуках англійця, який, можливо, ще зараз автобусом у Нью-Йорк. Я прогнав цю думку й вирішив трохи пожартувати.

— Як це вийшло, що ви так добре знаєте історію? Я гадав, ви етнограф.

— Так і є, сказала вона серйозно. — Але культуру вивчати неможливо, якщо нічого не знаєш про історію.

— Тоді чому ви не стали істориком? Ви однаково могли б вивчати культуру, як на мене.

— Можливо, — у неї був неприступний вигляд, вона не дивилася мені в очі. — Я хотіла обрати таку галузь науки, якою не займався мій батько.

Велика мечеть, що стояла в золотому вечірньому світлі, була відкрита як для туристів, так і для вірян. Своєю середньою німецькою я поговорив із вартовим біля входу — хлопчаком зі шкірою оливкового кольору і кучерявою головою (як же виглядали насправді ці візантійці?), і він сказав, що всередині немає ніякої бібліотеки, ні архіву, взагалі нічого схожого на це, і до того ж він жодного разу не чув про подібне і не знав, чи є таке в сусідніх мечетях. Ми запитали, чи може він нам щось порадити.

Він задумливо сказав нам, що ми могли б сходити в університет. А щодо маленьких мечетей, то тут їх сотні.

— Уже надто пізно, щоб іти в університет, — сказала Хелен. Вона вивчала путівник. — Завтра ми можемо сходити туди й запитати щодо архіву з часів Мехмеда. Гадаю, це буде найрезультативніший хід. Ходімо подивимось на старі стіни Константинополя. Ми можемо дійти до них звідси.

Я йшов вулицями за Хелен — вона вибирала дорогу, на руках у неї були рукавички, в одній руці путівник, а через другу перекинута маленька чорна сумочка. Повз нас проїжджали велосипеди, миготіли турецькі халати й західний одяг, іноземні машини спритно обминали візки з кіньми. Куди б я не подивився, я бачив чоловіків у темних жилетках і маленьких в’язаних капелюшках, жінок у яскравих довгих сукнях і шароварах, голови яких були замотані шарфами. У руках вони несли