Читати книгу - "Історик"

сумки з покупками й кошики, мішки з одягом, курок у клітках, хліб і квіти. На вулицях вирувало життя, як і, мабуть, шістнадцять століть тому. Цими вулицями почет ніс римських імператорів-християн, обабіч ішли священики, процесія рухалася з палацу в церкву, щоб прийняти святе причастя. Вони були сильними правителями, великими заступниками мистецтва, будівництва, теології. Але деякі з них були жахливими: різали придворних і виколювали очі членам родини — все це було римською традицією. Саме цим політики Візантії згубили себе. Можливо, не дивно, що в такому місці з’явився один чи навіть двоє вампірів.

Хелен зупинилася навпроти високої, дещо поруйнованої кам’яної споруди, біля підніжжя якої тулилися магазини, а з боків впивалися корінням у землю фігові дерева. Безхмарне небо здавалося мідним над зубчастою стіною.

— Подивіться, що залишилося від стін Константинополя, — сказала вона тихо. — Тепер видно, якими могутніми вони були до нападу. Книга говорить, що в ті дні море підступило до самого порога, тож імператор міг сідати в човен просто з палацу. А ген там ота стіна була частиною іподрому.

Коли ми стояли й розглядали все це, я раптом зрозумів, що знову забув про Россі на цілих десять хвилин.

— Давайте повечеряємо, — запропонував я. — Уже пішло на восьму, нам треба повернутися сьогодні раніше. Я рішуче налаштований на те, щоб завтра знайти архів.

Хелен кивнула, і ми спокійно пішли назад через саме серце старого міста.

Біля нашого пансіону ми знайшли ресторан, декорований усередині мідними вазами й гарним кахлем. Сівши за стіл, що стояв навпроти аркового вікна без шибок, ми спостерігали за людьми, які проходили повз нас. Очікуючи вечерю, я був уперше шокований феноменом цього східного світу, до того я не помічав цього: усі, хто ходили повз нас, насправді не поспішали, а просто йшли. Поспіхом тут здалася б звичайна прогулянка тротуаром у Нью-Йорку або Вашингтоні. Я розповів про своє спостереження Хелен, і вона злісно розсміялася.

— Коли ніде заробити багато грошей, тоді ніхто й не бігає, — сказала вона.

Офіціант приніс нам скибки хліба, тарілку з нарізаними й заправленими кефіром огірками і міцний чай у склянках. Ми їли з апетитом, бо дуже втомилися за день, і саме тоді, коли ми зібралися перейти до смаженої курки на дерев’яному рожні, чоловік із сивими вусами й кучмою сивого волосся в акуратному сірому костюмі зайшов у ресторан і роззирнувся довкола. Він сів за сусідній столик і поклав книгу поруч із тарілкою. Замовив їжу турецькою, а потім, схоже, ми йому сподобалися, бо він нахилився до нас і посміхнувся.

— Вам подобається наша національна кухня? — спитав він з акцентом, але чудовою англійською.

— Авжеж, — відповів я, здивований. — Дуже подобається.

— Дозвольте відгадати, — продовжив він розмову, повертаючи до мене своє гарне, ніжне обличчя. — Ви не з Англії. Америка?

— Так, — сказав я. Хелен мовчала, вона розрізала курку і з підозрою дивилася на нашого сусіда.

— Так, правда, як добре. Ви оглядаєте визначні пам’ятки нашого міста?

— Саме так, — відповів я, бажаючи, щоб Хелен хоча б набрала дружнього вигляду: ворожість може виявитися підозрілою.

— Ласкаво просимо в Стамбул! — сказав він і дуже приємно посміхнувся, підняв свій келих і випив за нас. Я відповів йому тим самим, і він засяяв. — Вибачте незнайомцеві за питання, але що вам найбільше подобається тут?

— Важко відповісти… — Мені подобалася його обличчя, було неможливо відповісти йому нещиро. — Найбільше мене вражає те, як Схід і Захід змішалися в одному місті.

— Мудре спостереження, юначе, — сказав він спокійно, витираючи вуса великою білою серветкою. — Ця суміш — наше багатство й наше прокляття. У мене є колеги, які все своє життя вивчають Стамбул, тож вони кажуть, що в них завжди бракуватиме часу на те, щоб дослідити все місто, хоча вони тут живуть. Це неймовірне місце.

— Яка ваша професія? — запитав я із цікавості, незважаючи на те що Хелен будь-якої миті могла наступити мені на ногу під столом.

— Я професор Стамбульського університету, — сказав він тим самим гордим голосом.

— О, як мені пощастило! — вигукнув я. — Ми…

Раптом Хелен наступила мені на ногу. Вона носила туфлі-човники, як і всі жінки в ті часи, з досить гострим підбором.

— Ми дуже раді з вами познайомитися! — закінчив я. — Що ви викладаєте?

— Моя спеціальність — шекспірознавство, — сказав наш новий друг, акуратно накладаючи салат із миски навпроти. — Я викладаю англійську літературу в аспірантурі. Наші аспіранти дуже старанні, мушу зауважити.

— Як чудово, — сказав я. — Я й сам аспірант, але історик, навчаюся в Сполучених Штатах.

— Дуже гарна спеціальність, — промовив він серйозно. — Вас багато що зацікавить у Стамбулі. Як називається ваш університет?

Я назвав, а Хелен у цей час повністю заглибилася у вечерю.

— Чудовий університет. Я чув про нього, — відзначив професор. Він відпив зі склянки й поплескав по книзі поруч із тарілкою. — О! — вигукнув він нарешті. — Чому б вам не зайти до нас в університет, поки ви в Стамбулі? Це теж дуже давній навчальний заклад, я був би радий показати його вам і вашій дружині.

З боку Хелен почулося пирхання, і я поспішив відповісти замість неї.

— Моя сестра… вона моя сестра.

— О, вибачте. — Учений-шекспірознавець схилився перед Хелен над столом. — Я доктор Тургут Бора, до ваших послуг.

Ми відрекомендувалися… тобто я відрекомендував нас, тому що Хелен уперто зберігала мовчання. Я відразу зрозумів: їй не сподобалося, що я назвався своїм справжнім ім’ям, тому я швидко назвав її Сміт, і від такої моєї дурної мудрості вона ще більше насупилася. Ми потисли один одному руки, і нам більше нічого не залишалося робити, як запросити його за наш столик.

Він чемно відмовився, але за хвилину сів поруч із нами, переніс салат і склянку, яку він одразу ж підняв.

— Пропоную тост за вас, і ласкаво просимо до нашого міста, — проголосив він. — Черіо!

Навіть Хелен злегка посміхнулася, хоча вона все ще не вимовила ані слова.

— Вибачте мені мою необачність, — сказав Тургут, ніби відчувши її ворожість. — Мені дуже рідко випадає нагода потренуватися в англійській із носіями мови.

Він ще не помітив, що вона не була носієм мови, хоча він може цього й не помітити, подумав я, тому що вона не вимовить жодного слова.

— Чому ви вирішили спеціалізуватися на Шекспірі? — запитав я, коли ми знову взялися за вечерю.

— Ой! — стиха зітхнув Тургут. — Це дивна історія. Моя мати була дуже незвичайною жінкою, прекрасною жінкою, вона дуже любила мови, так само як і механіку. Вона вчилася в університеті у Римі, де й познайомилася з моїм батьком. Він, чарівний мужчина,